«А знаєш, які картини малює мій американець? О, ти не знаєш! В аптеках, у голярнях, на стінах автобусів висять такі поштові листівочки: хатки, оброслі по саму стріху квіточками, глечики, повні розквітлого бузку, собачі головки… О, такі картинки копіює з поважною міною мій містер!»
Що мені думати, а що відповісти Наталці, яка десь там, далеко від нас, від нашого неповторного життя, нудьгує на березі океану?
Я б відписав, я б кликав її до нас, до холодного міста, де між кам'яниці залітає пронизливий вітер, але я не можу. Наталчині листи, як і все, що було до Люби, лежить у валізці. Туди не можна ніколи заглядати — музейні, архівні речі. А відписувати? Та хіба я стану дратувати мою дику кицьку?
Газ попсувався, по даху вітер жене кучугури снігу. Та невже той легенький вітер так бешкетує по блясі? Я в пальті, закутаний, як колись, а Люба в ліжку. Хрупає сухий хліб гострими зубами й перелистовує «шпаргали». Їй холодно, її не зогрівають і мої закохані погляди. Вона закутується з головою. Хтось тричі врочистим стуканням розбиває тишу. Кого б це викликала моя уява?
— Що, ти хочеш, щоб ми димарем улізли, як смерть по тих двох старих? — кричить за дверима Чуб. — Ми померзли, а той не пускає в рай!
— Ах, це ви? — з ліжка розчаровано Люба.
— Це ви, — Чуб і далі врочистий.
— І хотілося вам плужитись по морозі? Та ж ми вам і чаю не дамо — газ не працює…
Чуб не хоче ні чаю, ні загрітись. Він нас поведе на княжий бенкет.
— До правдивої княжни. Ти ще, певно, в вічі не бачив…
— Та правда, не бачив. Одного графа польського, та й то боком. Коли не рахувати баронеси…
Люба вже вискочила з ліжка. Вона чепуриться швидко, як це вона лише вміє, і ми вибігаємо на вулицю. Про княжну більше не говоримо. Чуб любить несподіванки, я знаю, яка це для нього приємність. Люба вірить його поважному виглядові. І радіє:
— Може там щось цікаве знайдемо? Знаєте, у тих нікчемних Бєльських пані Ганна знайшла старе наше скло з сімнадцятого століття! А вони й в гадці не мали, думали — чеське.
Заходимо в вуличку біля парку святого Юра Люба здогадується підступу. Нахиляється й обкидає Чуба снігом.
— Куди ти нас ведеш, зраднику? На Городецьку? До якоїсь мізерії? А маєш, а маєш!
Я сміюся в комір, я здогадуюсь, а її хай покортить.
У скромній сірій кам'яниці, що ані трохи не скидається на княжий двір, на першому поверсі затримуємось біля дверей. За дверима гамір, багато людей. Серед них маленька жіночка в лисячій сальопці задирає до нас голівку.
— Ваш двір у комплекті, княжно? — вітає її Чуб, і вона робить двірський реверанс.
— Так, мабуть, з вами будуть усі, тільки скидайте хутра, мої дорогі людоньки, бо в нас тепло, Поросята мої дорогенькі! Ох, ти ж моя красуня, посивіла вся від морозу. Зараз загрієтесь. З'їмо гарячого борщику. У мене сьогодні цілий парлямент — від сельробського жулика до гетьманського бунчука.
— То тут усі партії,— сміється Чуб, заглядаючи в кімнату.
— Це з приводу пельменів?
— Чи лише пельменів… — радіє господар. — Тут такого…
Хтось високий і згорблений, з блідим обличчям, наче різьбленим у слоневій кості, тримає в тонких пальцях список страв.
— Ша! Наш церемоніймайстер зачитає порядок вечора, а я тимчасом засуну каглу в печі, буде зовсім тепленько. Ну, читайте, любий, а ви сідайте, людоньки де вигідніше: на ліжку, на коші, при столі,— щебече господиня з іконописним обличчям.
Я любуюсь її грецькою зачіскою, що так лагідно підкреслює візантійські очі, ніс, суворий у своїй лінеарній красі, і брови. Господар, затирає руки, кидаючи веселі погляди понад окуляри.
— Так от: оселедчик з Сербської вулиці в провансальській олії та з волинською цибулею; український борщ з литовськими пельменями; гетьманські битки і немирівська ковбаса по-полтавськи…
— Далі не читайте, з мене досить.
— І мені важко те все без горілки…
— На горілку прийде черга!
— Читайте, читайте далі, бо королівська бабка ще в печі, хай досидиться в спокої, щоб не сіла…
— Чого ж, хай сідає — місця досить…
— Що кажете? Не можна, Боже борони!
— А що ж? Стояти бабці?
— Кренделички й мазурки…
— А я мусів би… я хотів би… — але княжна кладе палець на уста.
Господар голосно зідхає. Йому того всього можна тільки доторкнутись. Він мусить берегти серце.
— Ти, Мамочко, будеш за скомороха. Читатимеш оповідання, поки люди їстимуть. Не так кортітиме.