Я переводжу очі з високого дворецького на господаря.
— Цьому дякові не можна їсти багато. Він з таких волинських дяків, що, коли пили, обов'язково чарку перегризли. Ну, та почекай трішки, хай поїмо, тоді й ти борщику понюхаєш…
— А то в горлі пересохне…
— Авжеж, пересохне…
Чуб безцеремонно представляє мені пошепки:
— Цей в окулярах, що його княжна назвала пістолетом, письменник. Ти знаєш його. Пише легким, добірним стилем, трохи залегким. А той високий чорнявий, що так гарно поназивав ці страви, що їх спартолила наша княжна, це останній крутянець. Більше їх немає.
— Я б малював його, коли б робив історичні портрети. Так мусів би виглядати граф Орлик молодим або нещасний Тиміш Хмельниченко. А він що робить?
— Він історик. У нього аристократичне перо. Та він… не довговічний. Від того профіля, тієї блідої усмішки, печальної, віє потойбічним. Він не людина, а зразок. І він швидко помре…
…помре…помре — гуде настирливо в шумі розмови. Сердито кажу до Чуба:
— Та чого це ти його так рано ховаєш?
— Не я, а туберкульоза…
— Ах!
— Ну, поросята, Озоню, чому не присовуєтесь?
— Не турбуйтесь, пані Галиночко! Нам добре.
Чуб продовжував інформувати мене: — А ця рум'яна дама з голоском, що так личить двірським дамам, коли звертаються до глухуватих королев — авторка «Шестикрильця». Ти, певне, прочитав цілу ту книжку? Біля неї — економістка і фельдшерка в одній особі. Вона ще й пише казки, має дома вишиваний музей, але найкращий її твір — це той торт, що за нами, на книжках. Не спирайся, а то доведеться тебе облизувати! До того лисенького не приглядайся — він цього не любить. Його переслідує манія, що йому хочуть підсунути якусь даму, щоб видерти з нього таємницю. Працював колись у розвідці,— Чуб кричить, бо в кімнаті так голосно, що ніхто нікого не чує.
Люба сидить поруч з крутянцем. Чубова жінка голосніше всіх сміється.
— Хай сміється, вона впилась.
— Бідна дитино! Так смішно? — господиня й сама сміється. — Ми говорили про саркофаги…
— Чи довго ще?
— Та ні, зараз витягну…
— Тоді можу витягнути…
— Ні, ти сідай, будемо читати.
— Опісля…
— Я хотів…
— Ну, добре!
— Ах, Боже, Боже, про все тут говорилося, а про державнотворчі процеси, про вольове наставления під сучасний момент… про… скажу просто — про Україну я щось не чув! — викрикає з розпачем друкарський складач Петруньо.
— Сердега, до чого доводять книги, — каже з меланхолією в голосі Нечитайло. — Я б їх усіх попалив!
Господиня звертається чуло до Петруня:
— Все те, дитино, про Україну! А хіба ж ми татари? У всіх нас у душі наша земля
— Уважай на Любу, крутянець з'їсть тобі її з борщем!
— Або вона його! Ач, як утелющила нього баньки!
— Чудові баньки… — каже тихо Нечитайло.
Чуб штовхає його під бік.
— А ти що? Не боїшся того новобранця? Що він скаже?
— Те саме скаже, що й я, що чудові…
— Чудові пельмені, от що!
— Ці пельмені навчила мене варити моя волинська дитина. Любий хлопець, тільки занадто любив сало. Раз, миючи ноги в умивальній мисці, заснув і…
Чуб з господарем витягнули з-під ліжка скриньку. Там було повно всякої всячини. Зошити, папери, рукописи. Розгорнув один з них і, засунувши глибше на ніс окуляри, почав оповідання про перлу. Ту перлу, яка скотилася з ока святої Софії Київської під час татарського грабування. До Бенвенуто Челліні приїхало два козаки, щоб він дав гарну оправу цій перлі…
Ми переглянулися з Чубом. Він, він був князем цього вечора, той скромний банковий книговод. А Михницькому мало- талантів! Нікчемний критик Михницький! Свого не бачить під носом, а тільки чуже, щоб тільки закордонне.
Я зупинив погляд на моїй рудій. Вона заборонила мені ходити в редакцію. Така бурхлива ніч була в нас через Михницького!
Ми просили господаря, що розхвилювався й не знав, куди заховати свою дитячу радість на обличчі, щоб ще читав. І він витягнув «Поліщуцьку матір». Він читав. Це був той надзвичайний світ поліської понурої реальности, підсичений містикою, чарівними легендами й віруваннями, де святі з відьмами й чортами всуміш вирішували побутові події, де небезпечно було йти проти надприродного, бо без тієї чарівної містики була там тільки багниста, водяна пустеля з меланхолійними обріями і непереможною тугою та всеохоплюючим смутком.
З-під пера того рум'яного волинського дячка, що вовчими зубами колись розгризав чарки, на тоскних очеретах з'являлися породисті відьми з розхристаною мережаною пазухою, чортівський сміх котився по корчмі з дитячою безтурботністю. Обрії зогрівалися пристрасними вигуками та хохотами.