— Я вже поклав руку під бороду, в таку вигідну позу я всівся, перо вмочив у чорнильницю, коли хтось тихо постукав у двері. Я не звертав на це уваги, мені не вірилось, що хтось переб'є мені блаженну тишу. Мені врешті дуже хотілось, щоб цей стукіт був уявним: мало чого людям прочувається та ще й після такої ночі! Та двері поволі відхилилися, і хтось увійшов у наше ательє. Дівчина! Я скоріше відчув, що це привидне обличчя належало дівчині, бо воно наче нерухомо зависло білою плямою в темних сінях. Я чекав і далі, що воно, може, зникне або зматеріалізується і врешті подасть голос. Інакше я не повірю. Але постать, наче б вросла в сіни, шукала, чекала там чогось? Я не витримав, закашляв, закашляв ненароком, бо раптом засохло мені в горлі, і постать стрепенулась, зробила крок уперед. Але нещасливий крок, бо, зачепившись за високий поріг, мало що не перекинулась.
— Я хотіла говорити з… — тут вона, перекрутивши моє прізвище, вимовила його так безцеремонно, що в тиші пустого підвалу воно прозвучало безсоромним дисонансом. Я вже хотів промовчати, що так по-ідіотськи перекручене прізвище належить мені, і послати дівчину до всіх чортів. Але мій погляд, не хотячи, відірвався від дивного обличчя і зупинився на погрудді. Яке погруддя! Ах, це було щось, що било в очі! Подібне до того манекена без голови, якого мої сестри стягали з горища, коли шили й примірювали на ньому сукенки. Такий обтягнутий з тонюсенькою талією бюст!
І такий манекен хотів зі мною говорити! Як зачарований, як загіпнотизований, зсунувся я з ліжка й, відпихаючи ногою столик, що загороджував мені дорогу, підійшов до дверей. Перед тим, як простягнути руку й назвати себе, я кинувся до стіни шукати вимикача і довше, як звичайно, совав по стіні рукою, хоч, може, світла й не треба було світити. Була ж тільки третя пополудні, і була весна. Але я засвітив нарешті, з полегшею відчуваючи, що в повному світлі якось безпечніше для нас обох.
Вона мовчки дивилась на мої заходи та чомусь і собі сягнула в торбинку, витягаючи звідтіля окуляри. Тепер, в окулярах, її примарне, біле, з дуже опуклим чолом лице вже не виглядало зовсім на медіюм, навпаки, її можна було вважати студенткою медицини або аптекаркою. Призналась сама, не чекаючи моїх запитань, що вона студіює та що є нареченою Явора.
— Ось вам «Привітання життя». Богдан просив вам передати. Він поїхав на село.
Я вихопив книжку з її рук і став листати, не дивлячись на дівчину. Взяв ніж, розрізував листки, забув про гостю. Вона повернулась до дверей, певне, вражена моїм дикунством. Тоді я кинувся, зовсім проти власного бажання, затримувати її. Підшукав стільця, підсунув його. Дівчина якось задумано скинула окуляри, сховала їх у торбинку і сіла на заляпаний гіпсом стілець. На той стілець ніхто не сідав, але ж я не мав відваги посадити її на ліжко. Вона розглянулась по стінах. Якраз проти неї висів мій пленер. Та вона, мабуть, і не глянула на нього. Дивилась на портрети дівчат, Ромкових наречених, на квіти й пейзажі гітариста, на «Материнства» Антоші, а їх було багато. Навіть не всиділа і підвелася, почала розкручувати згорнені в рулон полотна, догадуючись знайти там щось цікавіше.
— А де ж ти, старий дурню, де? — питав я себе в душі. — Чому не поможеш, не покажеш, не поясниш?
Старий дурень мовчав, мовчала й дівчина, господарюючи в нашому долі, як у себе. Я молився щоб не прийшов ніхто з хлопців і не побачив, як їхні незакінчені, повідвертані до стін етюди, скачуть до рук профанки, як вона їх легковажно перекидає. То знову бажав чийогось приходу, як визволення. А то знову лякався тієї хвилини, щоб не сміялися, щоб не підозрівали…
Покрадьки зиркнув на дівочу постать. І вже не видалась мені випханим манекеном, а уявив її миттю як цікавий модель.
— А ваші картини? — немов відповідаючи на мої думки, перепитала так несподівано й голосно, що я здригнувся. — Портрети, композиції? Пейзажі? Це ваш пейзаж з фігурами? Так, так, ваш. І цей портрет! Я бачила його на виставці. «Несамовитий богомаз»! — і вона засміялась голосним сміхом.
Я теж почав сміятись, спочатку обережно, але, зміркувавши, що сміємось ні з мене, ні з неї, почав пригадувати інші місця в рецензії, гідні нашої пам'яті, і знову ми сміялись. В моїх очах було повно сліз, а вона схилилася на глину, що валялася на столі. Такими розвеселеними застав нас Чуб, що прийшов з Галиною. Ми замовкли і по-дурному споважніли. Чуб привітався, а Галина не зводила з моєї гості очей. Наш веселий настрій не вертався. Панна попрощалася й пішла. Галина не могла заспокоїтись:
— Що за голова! А фігура!
Вона розцінювала все клясичними вимірами й ствердила, що це нецікавий був би модель. Ми з Чубом погодилися, що моделя робить цікавим автор.