Він читав, немов би співав весільну пісню, повну сласної насолоди, повну смутку за чимсь, що ось-ось загубиться. Пісню смутку й радости, нового життя, що має народитись, і, відв'ялого смертю, непотрібного більше, що, здійснивши життєве призначення, має впасти в земське небуття, в прогниле баговиння, на якому виросте сріблястий непорочний очерет.
Княжий двір, витерши серветками масткі губи, що так не личили тим словам, глибоким і поетичним, наче засоромлений, принишк, вп'яливши очі в те місце, з якого йшли чари. Зачарувались усі. Навіть пістолет, навіть невгомонна господиня. І на щастя та ще й яке щастя! Бо діяболіст наш єдиний, наш Барбей д'Орвільї (чого ще він так нагадувався мені?), замовк і, якось безпорадно втягаючи глибоко в груди повітря, перехилився через спинку крісла й безсило замахав руками.
Хто з нас кинувся перший до нього? Усі, наче загубивши глузд, стиснулись вузьким колом і виривали одне одному з рук обвисле тіло. Тільки княжна, перемагаючи нас удаваним спокоєм, попросила всіх набік, крім економістки, що миттю заходилась біля нього вправними рухами. Вона й урятувала князя від сердечного припадку. І він після деякого часу, вибачаючись, повторяв:
— Усе гаразд, усе гаразд…
Передихнувши трохи, усім хотілося говорити про «Поліщуцьку матір». Вона посіла нашу увагу неподільно і владно. Але боялись. Без гамору, стримано розпрощавшись, почали виходити. Тільки Люба нагнулась швидко до господаревої руки, і доки він засоромлений устиг зорієнтуватись у чім справа, її пристрасно поцілувала.
А на вулицях, поміж будинками, вклонялися нам усі вітри світу, заводячи пісні, пісні…
— Краще малюй, як маєш писати небилиці до того журналу! Який кому пожиток? Вікно прорубують в Европу? Та хіба воно закрите? Ти ж сам колись казав, що наші «європейці» були б і не думали й не знали про «парнасівців», якби не київляни, якби не Влизько, що згадав Ередію.
— Та Бог з тобою, жінко! Я й не збирався. Я лише думав, що мені…
— Ніколи там тобі не плататимуть, ніколи не приймуть до редакційної колегії, а тільки наліплять ще одну наклейку…
— Яку знову наклейку? Я вже їх маю…
— Тому, що вже їх маєш…
— Та це мене не хвилює,— додав я спокійно, щоб закінчити розмову.
Але Люба як зірветься:
— Та доки я буду з тобою огризатися! — і вона раптом заплакала.
Мовчки склав я папери, на яких почав був статтю про малювання на склі (її хотілося давно писати), склав їх учетверо й почав рвати не поспішаючи. Папірці лягали на стіл, безпомічні, щораз дрібніші. Залишився один більший шматок із заголовком, і він потрапив Любі в руки. Зрозумівши свою помилку, вихопила з моїх рук решту, почала розгладжувати й складати, ховаючи від мене засоромлені очі. їй було соромно та жаль. І я хотів її розважити. Набираючи переконання до власних слів, я заспокоював її:
— Ти зовсім добре зробила. Власне, не так було починати. Малювання на склі слід було трактувати як вислід. Ми ще напишемо про це в іншому аспекті, почекай, це буде виключно цікаве.
Та її важко було обдурити. Не підводячи очей від папірців, здавалося, знову заллється ще невтішнішим плачем. Я почав цілувати трохи дикі скісні очі, доки ще не запливли солоними сльозами. Вона заспокоїлась і злагідніла.
— Ти зовсім ні до кого не подібний! Ти єдиний…
— Єдиний у своєму роді,— жартую.
— Іноді міркую собі, звідки, з яких земель, з яких небес прилинула до нас така чиста, така непорочна душа… Ти такий, як ця пташка чарівна над морями. Хочеться її досягнути, але де там! Вона високо, здається, тільки пливе вона в повітрі, вимахує дужими крилами, і це не вона, а якась мрія, прекрасна душа чиясь. Злетить вона на землю, доторкнеться…
— …куцими незграбними ногами землі, й думаєш: як йому втриматись, тому непорозумінню, — додаю без злоби. — Чи не про альбатросів думаєш, люба?
— Еге ж, — задумалась і змовкла.
Пташка, що летить понад морями, летить туди, де її дім — аж за зорею… Я думав про Богдана. Про себе ніколи.
Хотів Любі признатись, що в мене виник цікавий задум та що я знайшов людину, яка допоможе його здійснити. Але, як звичайно, помовчав. Чого забігати наперед? Коло шостої—сьомої мав прийти до мене спритний хлопець (власне, не альбатрос!), ми поговоримо з ним про видавання журналу. Співробітників я маю, адміністрацією займеться він. Гроші на папір і друк дамо пополовині.
Я дивився на годинник. Коли прийде, — скажу Любі, коли ж підведе, — значить, не було про що й говорити.
Я сів до графіки. Це був наш єдиний поки що заробіток. Коли журнал розвинеться — тоді й сердезі Нечитайлові не треба буде бігати, шукати роботи для нас обох.