Люба закінчила якесь вишивання й пішла віднести. Це її заробіток. А от коли журнал, тоді вона…
Хтось постукав у двері. Я підскочив відчинити. Це був він. Я посадив його на моє вигідне місце під лямпою, приймав капелюха, якого він скинув з жовтенького, трохи облізлого волосся, і на радощах, що не підвів, стараюсь добачитись краси в підпухлих очах, у зеленкуватому вусику, що торчить мітелкою над тонкою губою.
Пан Шепель усе вже наладнав. Він виклав швидко, геніяльно, плян праці. Я маю тільки те й зробити, що виготовити й здати йому матеріял для журналу «Дозвілля» (думаю, добра назва? Хе, хе!), до п'ятнадцятого цього місяця.
— Чисто літературний він не буде. Нам треба йти на компроміс з публікою. Це буде журнал для розваги. Поки що, щоб придбати передплатників, а згодом, коли захочете, можете сунути туди літературу, мистецтво, що там хочете…
Він усе обміркував, усе пам'ятає. На папері, що був для статті, він, слинячи хімічний олівець, пише цифри, проценти, прибутки. Списав увесь листок.
— А тепер, — говорить, підкручуючи вусика, — треба купити паперу. Я заплачу друкарню, а ви — папір.
— А скільки це буде коштувати? — питаю, трохи заскочений темпом.
Він, ніби вичитуючи з пописаного листка, ніби байдуже кидає:
— Двісті золотих. Ви можете дати покищо половину, очевидно, — побачивши острах в моїх очах. — І не сьогодні, борони Боже, на другий тиждень, за два тижні, маючи вже готове число до складу.
Зідхаю з полегшенням. Таких грошей сьогодні я не можу викласти. Може, порадитись з Любою? Але ні! Жінки завжди розбивають всілякі починання. їх краще ставити перед готовими, довершеними, фактами. І я прошу пана Шепеля прийти рівно через тиждень. До цього часу я матиму потрібну суму.
Наче б трошки незадоволений, він відмовляється від чаю, підводиться й шукає свого приплюснутого капелюха. Вже біля дверей, насунувши його на облізле волосся, ще вертається. Щось забув? Він бере із стола папір, списаний безконечними рахунками, і вибігає, не зачиняючи за собою дверей.
— Добренько, напишу, дитя моє любе, напишу. Сенсаційне? Поліційне? — маленька письменниця з обличчям козацької ікони обіцює писати й радіє, і вірить, як і я, в цю розвагову, до подушки, небилицю, та що її зможемо перетворити колись у гарний журнал. — Таки ще сьогодні вночі ляжу до писання, а тепер випийте чайку.
Але мені спішно. Я відмовляюся, бо ж мені ще треба поїхати до Чуба. Він обіцяв репортаж з Італії. Може, й я колись щось шкрябну, коли Люба спатиме. За душею в мене шістдесят золотих від доброго Івана, до яких я ще не доторкався. Бо ж він послав їх у секреті перед Любою, щоб вона собі купила те, що їй бажається. Такий подарунок. Ох, який це буде гостинець моїй ученій, коли я принесу перше число! За графіку дістану тридцять. Десять позичу в Чуба — проблема розв'язана.
З меланхолією згадую, що цілу зиму не малював. А хочеться малювати! Так, але нема коли. Хай ще цей тиждень проґавлю на редакційні справи, на друкарню, а там уже завантажимо пана Шепеля. Хай висилає, й продає і так далі. І хай поверне гроші. Правда, він сказав, що гроші тільки після трьох-чотирьох чисел повернуться, але тоді, панове, тоді будемо мати журнал! Базу, як каже Нечитайло. Його не бачив давно. І кого я бачив у ті дні? Збирав матеріали до «веселого кутика». Всілякі пікантні історійки з Парижу, що за ними так побивався Михницький, зліпив я в це перше число. — Для нашого читача, — сміюся в душі з себе й з Михницького.
Умовились у «Віденській» з паном Шекелем. Звідтіль близько до друкарні.
— Куди біжиш? — спинила Люба, але я вихопився швидко, на ходу кричу, що Нечитайло мене чекає, що запізнився. Нечитайло — справді магічне слово.
— То краватку поправ, перекрутилась.
Таки запізнився трохи. На годиннику напроти кав'ярні було сім хвилин на дванадцяту. У кав'ярні порожньо. Очевидно, для моїх запітнілих окулярів. Сідаю під вікном, на видному місці, і читаю газети. Чомусь неспокійний, розсіяний. Час від часу відриваю очі від газети й шукаю даремне своє «рандеву». Коли з ратушевої вежі б'є дванадцята, я серджусь. Доки мені тут сидіти? Чого це він спізняється?
Гроші й матеріали тримаю при собі, як скарби. В нагрудній кишені. Заховав так, наче б боявся, що хтось мені захоче вирвати.
— Вибачте, я спізнився трохи. Був у клішарні, в друкарні, торгувався з директором. Ви принесли?
— Приніс, — витягаю поскладані, понумеровані рукописи.
Він витягає свій «вічний» хімічний олівець, слинить його й, розглядаючи статті, маже щось на них тим послиненим олівцем. На сенсаційному оповіданні поставив хрестик, на «Мандрівці по чужих містах» — коліщатко.