— Дуже добре. Кутик для розваги на обкладинці. Економно. І ще що?
Я витягаю проект обкладинки, заставки, рисунки.
— Дуже добре, — і на проекті теж хоче поставити якийсь магічний значок. Я набираюсь відваги й відсовую проект від нього.
— Не мажте на ньому, бо ще й це відіб'ють, — кажу лагідно, але рішуче.
— Та ні, ні, я не мажу, — якось зам'явся мій новоявлений добродій.
— Може, підемо в друкарню?
— Зараз не маю вже часу. Завтра вранці заразом скочимо й у клішарню, а тепер…
Я догадуюсь. Витягаю з нагрудної кишені сто золотих і, хвилинку вагаючись, кладу їх на стіл. Він швидко згортає їх із стола й, перелічивши, ховає в портмоне. В цю мить кидає здивований погляд на годинник:
— Ох, це вже за чверть перша! Я запізнився. Ви куди? Кельнер! — він швидко платить мою каву моїми грішми, я це бачу, і простягає мені руку: — До завтра! Завтра буду вранці в клішарні. Ви можете туди прийти, коли хочете, але точно о дев'ятій.
Я хотів би його запитати, чи він прийде точно, чи треба буде його чекати, як оце тепер, півтори години, але його вже нема. Помахуючи приплюснутим капелюхом, вибігає з каварні й ховається в натовпі. Я йду поволі в напрямі дому.
Проблема розв'язана. Рукописи віддав. Гроші дав… Гроші… та дурниця! Чи сказати Любі? Ні! Краще нічого не говорити покищо. Минаю вітрини з черевиками. Такі, на високих закаблуках, подобались Любі, такі бажала б вона мати. Я хотів їх купити, вона часто показувала мені. Та на ці гроші, що були в нас, вона не хотіла черевиків. Вона казала, що, коли будемо мати трохи грошей, тоді заховаємо їх на вакації. Вона хоче вибратися літом у Карпати. Помандруємо, пориємось по ярмарках… Нічого! До літа далеко. Якраз ці три-чотири місяці, щоб журнал почав матеріально себе виправдувати. Тоді будемо багаті!
Весна. Я відчинив вікно на всю широчінь. Якась свіжа, нова панорама лежить під весняними вітрами. Ще голі безлисті дерева відслоняють піщані гори, з між ними струмками попливли вулиці, рожеві стрічки, що зникають за закрутами. Молоді, обмиті, освіжені хмари. Такий пейзаж малював колись Гришко. В його пейзажі наша українська свіжість закутана в паризький туман. — Українська весна… — пригадались слова захопленого африканця. І з ними весняне бажання, невисказана туга. За чим?
Наталка — українська весна в Парижі — лягла між листами в касетку як сувенір і перестала бути дійсністю.
Але сьогодні з весняним вітром, що лагідно колише віконницю, образ далекої, за безміром простору, Наталки, виразніший, ніж тоді, коли мріяв за вікном серед піскових гір та розквітлих садів. Чи то пахощі невидимих фіялок, чи перламутровий туман, що пливе завороженими вулицями, чи якесь прочуття, що ніколи не обманювало — втішало мене чимсь добросердим, погідним, несподівано-ущасливлюючим, чимсь відомим, рідним, рідним, що походило від неї, від весни мого життя.
Я стер пил з палітри, що висіла на стіні всю зиму, як цеховий знак, і більше нічого. І… перевісив на інше місце. Я затурбувався фарбами і станом моїх пензлів. Думка, що може буду малювати, заспокоїла мене й розрадила. Де ж! Я стільки часу не пишу, не малюю, не дивлюсь на мого вірного моделя — Любу. Я з соромом спускаю очі від її неспокійного погляду. Я пересиджую довгі години в скверику біля друкарні, я оббиваю пороги тієї нещасної клішарні, папірні, шукаю моторного хлопця з облізлим волоссям. Але його неможливо впіймати. Він усюдисущий і ніде не видний. То був увечорі, коли я чекав його вранці, то був у друкарні, коли я шукав його в клішарні. Ми граємось у кота й мишку, граємось. Причому кіт — це я, але кіт, якому вискубли шерсть до останнього волоска.
Щастя, що Люба реставрує ікону. Щастя, що їй за це, може, заплатять. Я тікаю від Чуба, щоб не чути його докорів. Я не знаю, яку відповідь дати моїй письменниці, що діється з її знаменитим оповіданням. Або я знаю? Я й не хочу догадуватись, що мене обібрав хлопець у приплюснутому капелюсі. Я хочу вірити йому. Я дав йому всі гроші, я дав йому матеріали на троє чисел, а тепер немає ні одного числа, і хто його знає, коли буде? І хто впіймає пана Шепеля?
Вже три листи від мого доброго брата Івана лежать на столі. Він просить у Розлогу. Хіба ж я не знаю, яка краса в селі навесні? Ще трішки постривай, любий брате.
І я кидаю надзвичайний пейзаж, що лягає сам, трохи покірно, а трохи нахабно, на невидиме полотно, спускаюсь крутими вуличками в гущу старого середмістя й шукаю, і вистежую…
Замість тьмяного погляду моєї Люби, замість обіду (скільки то я годин пробігав між друкарнею й клішарнею?), дістаю гнівне нагадування від господаря — заплатити за помешкання.