Перевішую палітру на давнє місце, там вона висітиме в спокої хтозна як довго, і йду в кухню. Вирізую з капусти качана і вбиваю голод. Люби нема. Я трохи боюся її. Якось, виходячи до праці, сказала таким вороже-холодним голосом:
— Все можна відреставрувати. Все можна витягнути на денне світло, але бажання, коли воно є до праці, його не треба витягати. Не дивлячись ні на яку депресію. Чи ж мистецькі твори народжуються лише в щасливі, погідні, моменти? Коли ти вільний від турбот? (Може, в мене немає вже чого тягнути на денне світло? Може, я вже більше не малюватиму? Бо й справді — ательє маю, моделя кожної хвилини, в кожній позі… А не малюю!). — Бодай принеси від Чуба той мій перший, єдиний закінчений портрет! — крізь сльози.
Ех, жінко, жінко! Чи ж не віддав я тобі всього, що маю? Чи не люблю тебе найглибшою, найсвятійшою любов'ю, чи не живу тобою, для тебе?
Вона плаче, вона, вбираючи в рафіновані фрази докори, день-у-день, вечір-у-вечір грозить, хнюпиться, страждає. Я чую це.
Я ховаю під скатерть господарів рахунок. Листи з Розлогої складаю з надіями на майбутній відпочинок, на бажане заспокоєння, що прийде обов'язково.
Здіймаю палітру, щоб її вже не випускати з рук, доки не засяє на продовгастій ґрунтованій фанері твір, яким нарешті догоджу своїй вибагливій дружині. Я сиджу проти похиленого дзеркала, і до мене бентежно всміхаються трохи мрійні сірі очі. Безвладно спадаюче м'яке волосся прислонює рівне чоло. Я відкидаю його назад, воно м'яко падає на голову, ще м'якше зсовується по вузьких скронях. Колись був білявий, тепер, мабуть, шатен. М'ясисті губи, трохи затиснуті, з глибокими кутиками. Такі кутики малював Шевченко своїм монгольським моделькам з широкорозставленими очима. Такі кутики малював неповторно м'яко Веляскес малій інфанті.
На мене дивились насмішкуваті очі. Що ж я? Я йшов самопливом. На моделя дивився. А проблеми? Формальні, психологічні? Вони не існують?
Я поклав пензлі в струнку амфору, що, певне, не творилась отак з доброго дива. а тисячі років формувались її контури… І тому в неї такий простий рисунок.
Люба придумує сюжети, підсовує хитро теми, бачачи, який нерадий я, який важкий до роботи.
— Це нецікаве, це тебе втомлює, а це ось — забава для початкуючих! А що ж тебе манить, притягає, захоплює, скажи! Неосяжне?
Вона перераховувала сюжети, десятки сюжетів, за які я мав би вхопитись. Наприклад: збірний портрет. Це могли б бути мої товариші, поети, мистці. Або Нечитайло в гроні кооператорів. А, може, актори в театральних костюмах? Крім збірного портрету, що я його мовчки, без вагання, відкинув, була ще «пані в льожі». Ця пані, очевидно, вона й ще хтось позаду, в глибині… темнішою плямою.
Якось, захопившись Дега, вона звернула мою увагу на знайому балерину. її треба було малювати в танцювальній позі, в клясичній пачці.
Западав присмерк. Хотілося їсти, хотілося, щоб Люба була вже дома, крутилася, мудрувала, радила. Може, й справді намалюю її в льожі. Куди вона бігає? Я б слухав. як музику, її базікання.
Скільки годин просидів проти дзеркала?
Нарешті! Грюкнула брама, хтось ішов, минав один поверх, другий, хтось пристанув на площадці й далі йшов угору. Це не були легкі кроки моєї жінки. Хтось ішов незнайомими йому сходами, мабуть, утомився, відпочивав. Хто це йде до нас? Доходить до нашого піддашшя. Чого чекає? Може, господар? Слухає, чи живемо, чи дихаємо.
Я тихесенько, притаївши віддих, витягаю незаплачені рахунки з-під скатерті й чекаю. Я готовий до нападу. Я здамся, закриваючи очі руками. Я свої власні гроші жбурнув у болото…
Розглядаюсь по кімнаті: усе в порядку — блискуча убогість, — це слова Люби. Хай і так.
Коли б то був господар, він уже напевне остро й дуже нечемно гримнув би в двері. Навшпиньках підходжу до дверей і висліджую крізь віконечко несквапливого гостя. Не може цього бути! За дверима стоїть відпочиваючи, мій брат Іван з великими валізками в руках.
Весна, весняний вітер, запах фіялок, ні, запах темного лісу, запущеного приходства, яблук, сіна вривається в малий передпокій.
— Ах, та це ти! Ти?
— Ти сам?..
— Я… зараз прийде…
Нам так добре вдвох. Я з страшною силою тулюсь до шорсткого сукна, з надзвичайною легкістю пересовую важенні валізки.
— Обережно з тією там…
Я знаю, знаю: там покладки, там надзвичайний приходський хліб, що пахне капустяним листком, сало і ковбаса, і все те, що має магічну силу піднести упадаючий настрій.
— Ти втомився! — по мені гуляє уважний погляд гарячих очей. — Ти приблід мені.