Ярослава Гаращак, бо це родове прізвище письменниці, яка писала під прибраним іменем Оксана Керч, виростала у цих цікавих роках і рано у студентські роки почала пробувати свого пера. У тридцятих роках вона дописувала до українських часописів, головно до популярних видань українського організованого жіноцтва «Нова хата» і «Жіноча доля», в яких виріс письменницький талант старшої за неї на кілька років Ірини Вільде, яка заімпонувала літературному читачеві у Львові своїми легкими новелетами з життя. Згодом наладнала співпрацю з видавництвом «Батьківщина», що саме тоді народилось за ініціативою політичного діяча Дмитра Палієва, під ідеологічним покровительством мислителя Миколи Шлемкевича, який саме повернувся з наукового відрядження у Відні і Парижі, де вивчав нові філософічні теорії, голови філософа Бергсона. Дописи і нариси Ярослави Гаращак появлялись головно у щоденнику «Українські вісті», що виходив у видавництві «Батьківщина».
Активнішою стала діяльність Ярослави після одруження з мистцем Володимиром Ласовським, який після студій у мистецькій школі Олекси Новаківського у Львові, а згодом у мистця Ф. Леже в Парижі, став популяризатором модерного мистецтва в українському середовищі. Він був ініціатором мистецької групи «Руб», а згодом подвижником мистецького видання «Карби», що вийшло в 1933 році, та співдіяльним у першому професійному товаристві українських мистців АНУМ з мистецьким журналом «Мистецтво». Дім Ласовських в горішній частині Львова, дільниці Личаків, став осередком для молодих мистців і літераторів. В затишному партерному домі, у формі літери «Г», за дерев'яною фірткою, кипіло мистецьке життя, сповнене все новими задумами активного Володимира Ласовського і його завжди бадьорої, сповненої свіжою думкою, приправленою часто добірним дотепом дружиною Славою. Тут у сальонику, в якому на керамічному тарелі завжди були якісь ласощі, збирались ми й літератори, від приятелів-модерністів, з мистцем-поетом Володимиром Гаврилюком, абсольвентом Краківської Академії Мистецтв, автором модернізованої поетичної збірки «Сольо в тиші», та мистців-колег Степана Луцика, Антона Малюци, Ірини Нижник, Романа Чорнія й інших. Найцікавішою постаттю був Богдан-Ігор Антонич. Ласовський виготовив кілька портретів цього поета-вундеркінда, що його редактор «Діла» Осип Боднарович назвав «хлопчиною з сонцем на плечах», хоч він у той час вже був магістр філософії й лауреатом літературної нагороди Товариства Українських Письменників і Журналістів ім. Івана Франка. Антонич наповняв той закуток і учасників творчим генієм, що збагачував і літературу, і мистецтво, бо поет пробував сил і в малярстві й думав також про музичну, головно композиторську творчість. Він грав на скрипці та й ще він був автор передової статті у журналі «Карби» під назвою «Національне мистецтво».
Ці творчі поривання молодих мистців і літераторів у Львові в передвоєнний період зафіксувала Оксана Керч у своїй першій і чи не найкращій повісті «Альбатроси», що вийшла друком ще в країні її першого поселення, в Аргентині, в 1957 році, змалювавши творчі поривання молодих ентузіастів, як злет буревісних птахів, які крізь океани несуть свою життєву снагу. В середовищі цих молодих творців виростав письменницький талант Оксани Керч і для нього вона віддала найкращі моменти свого життя.