Коли замовк останній акорд, Юрович радісно сплеснув в долоні і урочисто вимовив:
— Ну шо, в добру путь! Але не забувайте про «рускую».
Ми переможно переглянулись. Нам довірили ключі від культосвітнього закладу. Вже в останній момент, взявшись за клямку дверей, Юрович по-газдівськи дав ще одну важливу настанову:
— Гітару на фуз не включати, бо це рве динаміки!
Юровича ми обманули. Фуз було одразу ввімкнено, і під дахом смоднянського клубу на довгі місяці залунали хард-рокові рифи. Між іншим, без доброго звуку гітари рок-музики просто не може бути. Ніякі клавішні не замінять густого ревучого гітарного звучання. Той, хто здатен затиснути дві струни, щоб викресати справді драйвовий супровід, той, хто не хоче весь час повзати по грифу зі стандартними пісняковськими баре-акордами, знає, як це має бути насправді.
В ті гарні часи я ще й працював інструктором з туризму на турбазі «Карпатські Зорі». Але навіть безперервні екскурсії та походи далекими полонинами з табунами туристів не могли завадити рок-н-ролу. Якось взимку всім інструкторам довелось допізна працювати далеко в Карпатах — ми облаштовували одну із старих гуцульських хат під похідну стоянку. Пилили дошки, збивали туристичні столи й ліжка. Робота затягнулась до вечора. А на мене чекала репетиція! І я попрощався з «колєгами-інструкторами», які перед ночівлею в горах вирішили приготувати розкішну вечерю з плавним переходом в п’янку.
Попрощався і пішов-почалапав по снігу через гірські хребти до Косова. Шуміли смереки. Десь вдалині в темноті завивав чи то собака, чи то вовк. До клубу в Смодному виходило напевно кілометрів зо двадцять. Щоб звеселити і підбадьорити себе, наспівував щось з «Блек Себет». Нарешті ліс закінчився. З’явились хати. Якийсь вуйко злякано виглянув у двері. В Карпатах не звикли до таких співів серед ночі.
Ми хотіли грати не тільки готові пісні, але й свої. Якось в муках творчості народився і утвір під назвою «Пам’ятник». На це надихнув басистий голос Філа Лінота з «Thin Lizzy». В фронтмені цієї групи я вгледів, як мені тоді задавалося, свій виграшний голосовий діапазон. А слова… Слова були доволі абстрактні — про якісь складнощі в житті, коли навіть вигляд пам’ятника навіває чорний депресняк:
Пам’ятник дурний, тупий
Збоку все стояв
Та насміхавсь весь час.
Хто б міг міг подумати, що це — ідеологічна «диверсія»! Це мало бути просто трохи загадково, трохи інтригуюче, щоб сподобатися публіці. Зате пильні товариші з пильних органів розцінили по-іншому. Після одного концерту довелося давати пояснення про те, що ж то за пам’ятник. Бачите, комусь здалося, що то пісня про монумент на Братській могилі солдатів! А можливо, навіть натяк на посмішечку вилитого з бронзи вождя революції!
То чому ж тоді у вас він дурний-тупий? Фантазія в цих органах завжди якась збочена. «Ви кого мали на увазі? Уважніше, уважніше… Це ж ідеологічна робота!».
Та якщо чесно, виразні натяки від чатових державного устрою тоді хвилювали мало. Я навіть не уявляв, якими неприємностями мій рок-н-рол загрожував моєму батьку. Той працював в райкомі партії, бо хотів отримати на сім’ю квартиру.
Ми грали багато хітів. Але найбільше задоволення отримували від своїх речей. Однією з таких композицій була довжелецька і меланхолійна композиція, в якій вокал нашого барабанщика Адама ширяв над залом, як птах. Композиція називалась «Papa don’t take no mess». Про що назва — ми й самі не знали. Фразу Адам почув по радіо «Еуропа Лібера». Вона йому запала до пам’яті, як саме враження від прослуховування маловідомої авангардної групи. Коли ми на Смодному почали бриньчати щось своє, намацуючи класні гармонії, в кульмінаційний момент всі відчули, що ось тут вже має прорватися й вокал.
Першою-ліпшою фразою, яка прийшла на згадку Адаму, звичайно була «Papa don’t take no mess». Так все й пішло. Так деколи народжувалися пісні. В цій непередбачуваності й полягає найбільша принада рок-музики. Тому що вона, як стихія, як повінь на річці Рибниці, що перетворюється на могутній каламутний потік і рушить все на шляху, швидко несучи величезні дерева, немов тріски. А людей, що стоять на березі і спостерігають за безумством природи, в цей час муляє одна думка: «То це знову може позносити мости! Тоді з Москалівки до центра Косова — тільки в об’їзд! Треба буде добре крутити педалі ровера…»
Згодом після тривалих коливань до нас вирішив приєднатися мій дядько Олег. Його спонтанні вокальні вправи під гучно ввімкнений магнітофон все ж потребували якогось виходу. Для нас прихід Олега став радістю. Адже Олег співав з «Гуцулами» в період їх розквіту. Не дивно, що в нашому репертуарі одразу з’явились декілька пісень з «Black Sabbath». З цими здобутками ми готувались до виступу в санаторній школі, де лікувалась і навчалась молодь з різних міст України.