На аркуші з учнівського зошита в кліточку були новини від моїх друзів.
How do you do?
З привітом до тебе Молдаван (bass guitar) і Адам (drums). Ми ледве перенесли тяжку душевну травму, коли ти зник з Косова.
Але вже трохи відійшли. Останню нашу рок-групу в «бурсі» розігнали під час запису нового альбому (за браком коштів — найдешевшого, концертного варіанту). Як завжди втрутилася дирекція і майже переконала нас, що рок — то «ідеологічна диверсія проти радянської молоді». Пишу «майже переконала», тому що на Адама все ж щось сильно подіяло. Він після всього, що сталось, хоче одружу… Як правильно пишеться в цьому випадку слово «одружується»? Бо я «без руля» в цьому…
Але ясно одне, що агітація таки впливає. Хоча й не на всіх.
Бо, наприклад, я — не «радянська молодь», а молдавський підданий. Тому в мене все по-старому. Я продовжую свою музикальну кар’єру і навіть міняю групи, як Френк Заппа, шукаючи оптимальний варіант. Запросили мене нещодавно й на Смодне, де серед інших грав Дзюник, відомий тобі ще зі школи. Там ми просиділи на репетиціях неповний, але дуже творчий місяць. Навіть альбом записали (знову ж таки за браком коштів — концертний варіант). Свисти в залі видавали двоє наших фанатів. А потім Юрович знайшов на сцені «скурочки». Що далі — неважко здогадатися.
В підвалі твого будинку створено акціонерне товариство «Геркулес ші Макензі», де керує теж відомий тобі косівський любитель культуризму з американським прізвиськом. В спортзалі завжди аншлаг. Займаються всі! І навіть мій однокурсник Француз, який грав на саксі, продав інструмент і купив штангу.
От до чого доводить спорт!
Пиши про себе. Як ти там, що там, як годують?
Good Bye,
Moldovan & Adam
Резонатор
У Львівському вищому військово-політичному училищі в андроповсько-черненковсько-горбачовські 80-ті роки основну масу курсантів складали «балалаєчники». Якщо ж офіційно, то це факультет культпросвітроботи.
Альтернативою їм були «мурзилки» — факультет журналістики.
«Мурзилки» підсміювались над «балалаєчниками». І навпаки.
Нас потішало пристрасне бажання «капеерівців» вже в училищі ходити в офіцерських шитих хромових чоботях та фуражках.
Майбутні журналісти презирливо ржали над суто військовими замашками та прямолінійністю. Була навіть «підколка» така: «Ти що, «капеерівець», чи що?» Ну а нас вони називали придуркуватими письменниками.
Втім, незважаючи на інтелігентський снобізм, журналісти залишались продуктом тієї ж військової системи. І кожен був би не проти змінити курсантські чоботи на хромові. Бо в юхтових тяжких чоботях, чалапаючи незграбною важкою ходою, сам собі нагадуєш середньовічного ландскнехта. А коли ти ще повний енергії хлопак, хочеться не чалапати, а літати над землею.
Отже, ми співіснували мирно. Навіть більше, наша вперше сформована за експериментальним змішаним принципом 10-та рота давала унікальну можливість зазирнути один одному у внутрішній світ. Ми вгледіли там, що представники протилежного клану не такі вже й погані хлопці. Окрім всіляких нарядів, парадів та польових виходів ми згуртовувались також на конкурсах художньої самодіяльності. Наші поети та їх танцюристи й хористи породжували неповторний творчий симбіоз, здатний розчулити до сліз полковників зі штабу.
Я хоча й навчався журналістиці, але й також добре грав на фортепіано. Колись відходив до музичної школи. Потім грав у рок-групі. З тих часів отримав вміння грати не тільки по нотах, але й, так би мовити, «на слух».
Ще й досі, навідуючись до рідного Косова, доводиться чути від своїх ровесників з Гуцулії — вже солідних і в більшості своїй огрядних від розміреного життя і звичної тихої вечері під телевізор, спогади про той блюз. Той шедевр імпровізації наповнив геніальною простотою одну фразу:
— М’єсо сі збавит, якщо не покласти його до холодильника…
Ці слова як символ нетлінної поп-слави районного масштабу. Ми тоді проводили дискотеки в Будинку піонерів. Були нерозлийвода друзі і хотіли піднятися в променях слави над провінційним життям. Кожна дискотека була для нас, як для якоїсь «мегазірки» виступ десь на Медісон Сквеар Гарден. Коля Федорук сидів на ручках мікшера, натхненно чаклуючи над звуком. Олег Острук розігрівав публіку жартами. Ну а я розповідав про групи. Тоді було модно розбавляти танці всілякими балачками про стилі, музикантів та нові альбоми. І от одного разу ми заглибилися в таку безмежну тему, як блюз, і вирішили продемонструвати таїнство імпровізації. В кульмінаційний момент дискотеки я всівся за ф-но. В оточенні натовпу, що охоче сприймав кожну спробу себе звеселити, почав переливати клавішами. Це був блюз в соль-мінорі, тональності, в якій я міг грати навіть із заплющеними очима і при цьому ще й ефектно вибрикувати ногами, як це роблять віртуози рок-н-рольщики. «М’єсо сі збавит…» — натхненно заспівав я. Хоча то вже був ніби хтось інший — такий собі «поп-стар», звичний до фанатіючої публіки. Пісня настільки розчулено розповідала про гастрономічні проблеми рядками гуцульського блюзу, що в місцевому хіт-параді народної пам’яті я завоював собі «намбер уан» на десятиліття. Наразі мені досі нагадують про «м’єсо» в соль-мінорі.