В приміщенні нашої 10-ї роти стояло фортепіано. У політучилищі воно було останнім порятунком для відвертих рокерів.
Ростовчанин Сергій Коняєв лупив по струнах гітари, а я гучно блумкав клавішами. Ну і співали, звичайно. Ми відчували себе хардроковою групою середнього децибельного рівня.
— Це просто «віли»! — радісно кричав Коняєв.
Причому за роки навчання ніхто так і не дізнався, що це слово точно означає. Але було зрозуміло — ми суперхлопці. За таким заняттям нас одного разу застав сержант Вітя Провозін з культпросвіт відділення. Він став збоку і почав діловито про щось говорити, навіть не дочекавшись, поки відгримить «Дим над водою» в нашому виконанні. Що говорив сержант — ми не чули. Тому деякий час він нагадував рибину, яку тільки-но витягли з води. Рот ворушиться, а слів — нема. Коли ми дограли пісню до останнього акорду, майже завершив свою промову й Провозін. І ми почули лише останні слова:
— …так що ти зіграєш на концерті, де будуть генерал і все керівництво училища?
Вітю Провозіна призначили відповідальним за підготовку підсумкового концерту художньої самодіяльності роти. І він вирішив, що мені теж треба виступити.
Я з жахом уявив себе в парадній формі з білим ременем, в чоботях, одного на освітленій прожектором сцені, на яку з темного залу дивляться сумні очі полковників із журі. Що може розтопити їх суворі серця? Напевно, що гуцульський блюз вони не зрозуміють. Тим більше, що без вибриків ногами він багато втрачає. Що ж більш-менш пристойне можна заграти для такої публіки?
— Добре, це буде… балада! — несподівано знайшовся варіант. Дійсно, яке гарне й прийнятне слово «балада»! Ніякої тобі в ньому провокації «з-за бугра». — Це буде балада під назвою «Злови веселку», — вже впевненіше підтвердив я.
Віті Провозіну назва сподобалась:
— А хто автор?
Питання знову вмикнуло невидимого внутрішнього цензора. «Це ж група «Рейнбоу», а гітарист там…»
— Автор — Блекмор. Річі Блекмор…
Провозін ще раз перепитав прізвище, записав щось до зошита і задоволений пішов.
Треба сказати, що «Злови веселку» вдало інтерпретується для фортепіано. Ліва рука веде плавне арпеджіо. Воно завершується щемлячими меланхолійними нотками у верхніх октавах.
Права рука чутливо розплутує мелодію. «When evening falls…» Чудесна тема і дуже гарна, особливо, коли співає вокаліст Діо.
Однак ніякої англійської, бо її в Радянській Армії вивчали для допиту військовополонених, а не для виховання товаришів по службі. Досягнути виховного ефекту треба було виключно шляхом майстерного виконання інструментального музичного твору на конкурсі худсамодіяльності підрозділу. Якщо ж розібратись, то чим поганий Блекмор для курсанта? З цією думкою я й почав готуватись…
І от сам концерт. Полковники журі розсілись за столом в залі. Далі — ряди курсантів. Всі підскочили й виструнчились, коли до залу зайшов генерал Золотарьов. Той за своєю звичкою пильно окинув зал поглядом, ніби звіряючи, скільки курсантів на місцях, а скільки все ж чкурнуло в «самоволку».
— Вільно, сісти! — сказав генерал, і почалась творчість. На сцені спочатку — хор, потім — декламатори віршів, танцюристи.
Далі моя черга. Провозін, який виконував роль конферансьє, вийшов на сцену і бадьорим голосом оголосив:
— Блек море! Балада «Злови веселку»! Виконує курсант Шудря!
Мені вперше за багато років було важко владнати з емоціями, які вирували в душі перед виступом. Але вигляду не подав.
Сів за інструмент, плавно змахнув руками, як вчили в музичній школі, юхтовий чобіт делікатно натиснув на педаль. Грав душевно. Але в свідомості все ж декілька разів спливала думка, що все це схоже на концерт в концтаборі. От зараз вмикнуть прожектора і бабахнуть з кулемета! Рояль розлетиться на друзки, а від столика журі крізь гавкання вівчарок донесеться розлючений голос: «Це ж не наша музика!» Проте все завершилось добре.