Задні ряди, зайняті курсантами нашої роти, дружньо гримнули оплесками.
Це тепер здається дрібницею — Блекмор, навіть ненавмисне замаскований активістом худсамодіяльності Вітею Провозіним під Блек море, в нашому орденоносному училищі. Тоді з таким не жартували! Так що мій в парадній формі і в чоботях виступ цілком можна порівняти з виступом Блекмора десь у Москві.
Але ж Річі тоді ніхто б не пустив в СРСР з огляду на небезпеку ідеологічних диверсій… Я думав про все це пізніше. А після самого концерту найважливішим був вирок журі.
Оголошував результати начальник училища генерал Золотарьов:
— …Виступав курсант Шудря, — не поспішаючи взявся за мене високий інтелігентний генерал, а я закляк на стільці.
— Відчувається, що виступав не вперше, — продовжив Золотарьов, погладжуючи рукою лампаси на штанях. Після цього начальник училища набрав повітря, як це роблять командири дивізій перед тим, як послати на ворога мотострілецькі полки на БТР, і гучно виголосив:
— Гарний виступ! Треба нарощувати!
Ось так я грав «Рейнбоу». Як «нарощувати» майстерність музиканта-клавішника, мені було відомо. Для цього потрібні вільний час і свобода цивільного життя. І ще — добрий інструмент. Тому рок-зірки з мене навіть теоретично не могло вийти.
Але коли тобі двадцять років, життя здається безмежнішим за Яворівський полігон, де ми стріляли зі своїх «калашникових» і несамовитими голосами доповідали викладачам-полковникам завдання з тактики. Життя видається навіть більшим, ніж води Тихого океану, де на великому протичовновому кораблі «оморячувався» і відзначав черговий день народження. Життя може досягнути навіть більших висот, ніж засніжені пасма гір Балкан чи Кавказу. Проте в цей момент ти вже частіше ловиш себе на думці, що ось вже й вони, твої сорок років…
Роки в училищі залишились на сторінках щоденника. Перед очима оповитий туманом Владивосток. На голові — сяюча свіжістю, як льодовики Ісландії, «фура». Звикаєш до індивідуально пошитої офіцерської тужурки. Гордо крокуєш до політуправління Тихоокеанського флоту. Там все вирішать. Посвідчення, перепустки, коридори. Нарешті ось і вони, двері в майбутнє.
Солідний капітан 1 рангу задав декілька чергових питань. Потім крізь ліниве позіхання нарешті про головне:
— Де хочете служити?
Відповідь була заготовлена давно. Вона базувалась на почутому про переваги та мінуси Далекого Сходу.
— На Камчатці!
Кадровий гуру багатозначно посміхнувся.
— А чого там? У нас, наприклад, є газета на атомному крейсері. Це добра школа. Крейсер!
— Корабель — це прекрасно! Але на Камчатці платять більше…
Кадровика нервово пересмикнуло, бо відповідь відхилялась від стандартів. Як правило, треба було аргументувати тим, що хочу на найвіддаленіші рубежі Батьківщини. Там ворог чатує, служба справжня.
— У вас що, сім’я велика, годувати нічим? — співчутливо поцікавився кадровик.
Я вирішив чесно розповісти все. Пояснив, наскільки важливий фінансовий фактор для мене. Адже музикант. Мрію купити синтезатор. Це такий клавішний інструмент. Без синтезатора нема майбутнього. А з синтезатором про мене обов’язково почуєте.
Кадровик підозріло дивився на лейтенанта. Потім безсило змахнув рукою і призначив рішення на наступний день.
Вердикт політуправління виявився не таким вже й поганим.
Направили до Совєтської Гавані. Теж пільговий район, рік — за півтора і зарплата з надбавками.
У вагоні поїзда, що мчав крізь тайгу до іншої частини узбережжя Тихого океану, розговорився з капітан-лейтенантом. Той розповів, що штаб флотилії не в самій Совгавані, а в «колхозі».
Офіційно селище називається Завєти Ілліча. А оскільки там колись рибалки-колгоспники хазяйнували, прізвисько «колхоз» до «Завєтів Ілліча» прилипло назавжди. Взагалі, в селищі тисяч двадцять населення. З них більшість — моряки. Є ще й льотчики — «певеошники», і «стройбат». Театр флоту чомусь саме там, а не у Владивостоці. Воєнторг завозить літаками помідори, московське морозиво, полуниці, угорське вино. А найголовніше — є красива бухта. Туди всі ходять на шашлики.
— Місце непогане, один хрен де служити, можна і в «колхозі», — зі знанням аборигена підсумував офіцер.