В «колхозі» все виявилось не таким вже й поганим. Колектив газети прийняв молодого лейтенанта та дав «карт бланш» на професійне становлення. За неофіційною традицією, кожен з новачків повинен був за три-чотири місяці заявити про себе цікавим матеріалом. Писанина про комсомольських вожаків та партійних активістів, а також передовиків бойової підготовки, довго не давала такого шансу. Але знайшлась віддушина — молодіжна сторінка. У першому ж випуску головним матеріалом представив утвір під назвою «Бах і рокери». Завдання було амбітне — довести, що рок-музика — заняття не для дебілів, що прослуховування року, можливо, й зменшує надої у корів, як це стверджували радянські видання, але це ще не аргумент. Висновок — дайте матросам слухати те, що вони хочуть!
Редактор прочитав, довго чухав потилицю і нарешті вирішив, що все-таки це, напевно, в дусі «перестройки». Матеріал опублікували. Його навіть визнали кращим в номері. Служба пішла…
Оселився я в районі дач під назвою «Шанхай». Господиня Єгорівна працювала в редакції «технічкою». На той час вона отримала квартиру в «колхозі». Мене залишила на господарці. З підйомних лейтенантських грошей я вирішив купити хоча б ненове фортепіано. Знайшовся варіант, і я попросив у редактора виділити вантажівку та матросів. На запитання для чого, збрехав, що купив шафу. Коли інструмент, який попри правила безпеки на кузові підтримували руками матроси, повільно проплив повз паркан редакції, сорокарічні капітани 3 рангу від подиву роззявили роти. Ми поїхали на «Шанхай», і там виявилось, що ф-но не входить у двері. Єгорівна теж була шокована появою інструмента. Але він викликав в неї шанобливі почуття. Господиня довго спостерігала за відчайдушними спробами просунути негабаритний вантаж. Потім рішуче схопила сокиру і… зірвала дверну коробку. Фортепіано урочисто втягнули в хату.
Тепер кожного ранку я підбадьорював себе декількома потужними акордами на фортепіано, голився, готував сніданок, одягав форму і, на ходу кидаючи курям жмені пшона, прямував до редакції. Вечорами стареньке піаніно давало змогу морально оговтатись після здачі чергової «норми» — матеріал 150 рядків плюс замітка в газету. Ці імпровізації були гімном самотності. В печі палахкотіли дрова. Біля ноги терся кіт Пацифік. Деколи звуки зливались з ревом МІГів на аеродромі через дорогу. І досі, коли я чую свист реактивних турбін, мені інколи здається, що до них непогано було б додати блюзові переливи на ф-но…
В Завєти Ілліча доля завела також одного з моїх «сокоритників» з Львівської «політухи» — «балалаєчника» Артура Гагунца.
Він отримав призначення інструктором в Матроський клуб.
Артур був дуже комунікабельним вірменом з Баку і незабаром став справжнім героєм «колхозу» завдяки дискотекам та танцювальному гуртку, в якому навчав бажаючих «запальному американському танцю — джайв». І ще Артур був справжнім кавказцем, що було причиною хронічної неспроможності до тягувати до зарплати. Якщо Артур призначав побачення дамі, то це означало обов’язковий похід в ресторан. Туди Артур і дама їхали на таксі. В ресторані Артур до меню замовляв для своєї пасії також пісню в оркестрантів. Назад їхали теж на таксі. З собою Артур тримав пляшки дефіцитного шампанського на випадок продовження вечора. До витрат додавались щедрі чайові таксистам, офіціантам та музикантам. Оскільки рандеву для Артура були звичною справою, він свої гроші витрачав дуже швидко. Про фінансові проблеми Артур ніколи не розповідав подружкам. Це торкалось його кавказького почуття гідності. Гроші позичав у друзів, а коли віддавав з «получки», то виявлялось, що розрив між доходами та витратами все більше перевищує річний дохід лейтенанта.
Якось ми зустрілись на вулиці, і Артур почав розповідати про свою чергову амурну пригоду. Спинити його багатослівну оповідь можна було тільки в певний момент — коли найбільш пікантну подробицю мій товариш змальовував ефектним клацанням пальцями. Нарешті Артур дійшов до апогею і клацнув. Я ввічливо запитав:
— «Получки» нема ще?
— Ось вже — на днях обіцяють! Та ти не хвилюйся. Всі на флоті знають, що ти хочеш зібрати грошенят.
— ???
— А я тобі хіба не розповідав? Коли я був у Владивостоці, там вся політуправа гуділа про те, що один лейтенант з нашого училища дуже до грошей жадібний. Бо все хоче купити собі резонатор. Що за резонатор?..
«Резонатор» купити одразу не вдалось. Такі речі коштували немало. Але моя мрія про синтезатор все ж стала реальністю через декілька років. Інструмент привіз з Японії один з цивільних моряків. Алла, моя дружина, знайшла розписане ієрогліфами чудо електроніки і притягнула додому.