Перед каютою нудились також деякі місцеві журналісти, яким не вистачило місця.
— Ну й організація! Ми що, не люди? — обурювався журналіст Севастопольського телебачення Володя Іларіонов.
Іларіонов був відомий прагненням критикувати місцевий бомонд, першим повідомляти про всі надзвичайні пригоди, а також конструктивно висвітлювати проблеми продовольчого забезпечення. Коли у випуску новин йшов репортаж з інкерманських теплиць, всі чомусь підозрювали, що без свіжих огірків пробивний Іларіонов не приїхав. Але за кадром лише можна було чути злегка стурбований голос автора: «Чи з’являться цього року на столах севастопольців овочі?»
Через півгодини дзенькання виделок об тарілки в каюткомпанії стало менш інтенсивним, тому менш нестерпним. Двері вперше відчинились. З них в доброму гуморі вийшов поважний капітан 1 рангу. Побачивши журналістів, що втомлено очікували завершення тортур звуками за переборкою кают-компанії, офіцер щиро здивувався:
— А ви що, не обідаєте?
— Не вистачило місця журналістам, — з багатозначною інтонацією відповів Іларіонов.
— Нічого собі! — обурився офіцер і негайно повернувся до кают-компанії. Двері знову зачинились і з них більше ніхто не з’являвся до завершення обіду.
Результатом журналістського підпільного рейду по слідах Юрія Лужкова стало зібрання войовничих заяв і самого мера, і командувача ЧФ адмірала Едуарда Балтіна. Заяви пішли в пресу.
З прес-центру старенький факс виробництва загадкової азіатської фірми розкидав матеріали до агенцій. Через день чи два український МЗС спромігся на ноту протесту. Україна в черговий раз задумалась на тим, що твориться в Криму. Після того ж рейду прес-центр Чорноморського флоту почав прискіпливо фільтрувати журналістів, виявляючи «чужих». В «чорному списку» начальника прес-центру Грачова з’явилось моє прізвище.
Наступного разу, коли Лужков знову приїхав піднімати бойовий дух моряків врученням ключів від квартир, Грачов в центрі натовпу з гаслами і російськими триколорами гучно розпоряджався:
— Українську пресу не пропускати!
Потім помітив мене і наказав дебелим комендатурським матросам вивести подалі.
— Ну що, господін Шудря, не вийде! — переможно кричав Грачов услід.
Протестувати не було сенсу. Всі ми добре знали методи Грачова. Він був фаховим спецпропагандистом, що на нормальній мові означає — дезінформатором. Деякі журналісти відкрито писали, що Чорноморський флот використовує геббельсівські прийоми поширення неправдивої інформації. На ВМС України відверто брехали, малюючи в уяві обивателя дикі орди з тризубами на фуражках. Мовляв, ці кровожери хочуть захопити російські об’єкти, і, припалюючи моряків-чорноморців розпеченим залізом, вибити від них прийняття української присяги.
«Грачовки» додавали нам безсонних ночей. До речі, улюбленим слівцем єзуїта Грачова було «братній». «Братній український народ», «братній український флот», «братні стосунки»… Мій начальник Савченко казав, що ми ніколи не опустимось до подібних методів, а будемо оперувати лише фактами. Тому що ми — журналісти, а не спецпропагандисти.
То були буремні часи. «Дружба» з Чорноморським флотом часто доходила точки кипіння. Було й таке, що в штабі ВМС України бронетранспортери ставали навпроти брами, а стрільці займали позиції на дахах. А в прес-центр часто приходили ті, хто шукав виходу своїм наболілим почуттям. Представники нечисленних українських організацій безкінечно несли заяви протесту з проханням передати їх в Київ. Інколи зміст таких заяв доходив до абсурду, бо вони були реакцією на безглузді заяви проросійських організацій. Складали їх люди, настільки далекі від політики, наскільки впевнені в тому, що Москва чи в іншому випадку Київ повинні виконувати їх рекомендації. Ходоки до нашого прес-центру пильно вдивлялись у вічі. Припирали, як на допиті: «То ви передали?» Їх переповнювали патріотичні почуття. Від цього нікуди було дітися. Факс тоді був тільки у нас.
До речі, наш факс виробництва невідомої азіатської фірми вважався символом могутньої сили інформації. Його сприймали як технічне чудо. В штабі з повагою можна було чути на нашу адресу:
— Прес-центр! У них є факс.
Одного разу начальник прес-центру Микола Савченко поніс заявку з проханням виділити нову друкарську машинку, бо стара зламалась. Один з майбутніх адміралів хитро подивився на мого шефа і сказав: