— Миколо, навіщо тобі машинка? Я ж знаю, в тебе є факс! На ньому і друкуй!
Шукаючи тимчасового притулку, до прес-центру заходили й військовослужбовці частин, які існували лише на папері. Одним з таких був мічман Ємцев. Він хотів створити Ансамбль пісні й танцю ВМС України, щоб був не гірш, ніж у чорноморців. Ідея ансамблю всім подобалась. Але для музичного колективу не могли знайти приміщення, купити інструменти і реквізит. Тому Ємцев готував пісні про українських моряків для майбутнього репертуару. Він чомусь був впевнений, що послухати їх треба негайно. Поставленим голосом Ємцев затягував нову бравурну пісню прямо в прес-центрі. Згодом це почало всіх нервувати.
Замість того, щоб писати матеріали, доводилось слухати вокальні екзерсиси співака. Відданість українській ідеї не давала стільки терпіння.
Якось Ємцев зайшов в обідній час. Я делікатно відклав у бік скляну банку з кашею, звареною з пайкової крупи.
— Є нова пісня, — загадково сказав керівник майбутнього ансамблю.
— Вибачте, ми тут почали обідати, — ввічливо запротестував я.
— Нічого, нічого! Ви собі продовжуйте! — заспокоїв Ємцев і почав співати. Сила мистецтва була невідворотною. Тому після коротких вагань я знову взявся за банку. Пісня була в маршовому ритмі. Рівень текстів далекий від досконалості. Але запальний співак виконував твір так щиро, на такому глибокому диханні і таким щемлячим «вібрато» в голосі, що фрази на кшталт «на сторожі південного кордону» та «державності оплот» здавались вершиною поезії. Десь на другому куплеті двері кабінету несподівано відчинились і до середини зазирнув ад’ютант командувача. Він явно хотів щось запитати. Але Ємцев, стоячи спиною до дверей за декілька кроків від мого столу, не припиняв виступ. Ад’ютант хвильку почекав. Так і не второпавши, що діється, тихо зачинив двері.
Так що було важко, але йшли «впєрьод і з пєснєй». Між іншим, те, що тоді співав Ємцев, зараз відомо як «Марш ВМС України».
Його виконують під оркестр на всіляких офіційних урочистостях. Ємцев тоді не міг заглянути в щасливе майбутнє. Він лише невтомно збирав репертуар. Майже всі його пісні були в кавалерійських ритмах козацьких маршів. Автор настільки ввійшов у творчий образ, що одного разу до блиску поголив голову, залишивши тільки довгий козацький оселедець. Коли Ємцев знімав мічманську фуражку з тризубом, оселедець виявлявся прим’ятим. Ємцев розгладжував його рукою і акуратно розвертав на своє чоло. Вусате обличчя мічмана осявала посмішка. «Фуру» з тризубом тримав під пахвою. А на Чорноморському флоті все більше в моду входили двоголові царські орли. Ніхто не хотів віддавати Севастополь.
Росіяни взагалі нічого не хотіли віддавати, в тому числі й Одесу. Ситуація з цим славним містом на березі Чорного моря вирішилась після походу «Славутича» на святкування роковин визволення від німецько-фашистських загарбників. Їхати на урочистості не дуже хотілося, бо грошей на відрядження традиційно не платили. Зарплатню видавали все ще з багатомісячною затримкою. Але що поробиш, така була ця місія.
Коли після нічного переходу з Севастополя корабель управління нарешті досягнув зовнішнього рейду Одеси, ніщо не віщувало буремних подій. Хіба що море, чисте й холодне у ті весняні дні, якось надто нервово хитало корабель на хвилях.
Командувач ВМС України віце-адмірал Володимир Безкоровайний знаходився на командирському містку. Коли адміральське обличчя вдивлялось в ілюмінатор, клацнув «Зенітом».
— Ти що, відслідковуєш мене? — невдоволено пробурчав Безкоровайний.
— Прес-центр, товаришу командувач, — відповів я. Таким чином я засвідчив адміралу своє перебування на борту і готовність висвітлювати святкові заходи.
В Одесі готувались також і до виборів. Представники кандидата на пост мера Едуарда Гурвіца завітали й на «Славутич». Всім роздали по 20 пачок дешевих цигарок. Настрій моряків покращився. Всі прониклись глибокою симпатією до кандидата, який не забуває про український флот. Якби на причал привезли урну для голосування, Гурвіц, напевно, отримав би одностайну підтримку.
На кораблі було два журналісти — Микола Недогибченко і я. Ми вийшли на причал вдихнути повітря вільного міста. Потім попросили командира «Славутича» Валерія Мандича сфотографуватись з нами на тлі прапора та корми корабля. Щоб було що згадати про Одесу.
Тим часом у Практичній гавані, де ошвартувався «Славутич», почали розвиватись події, які не забуваються. Гідрографічне судно «Челекен» Чорноморського флоту під святковий шумок готувалось тихцем вивезти з Одеси цілу купу цінного обладнання. Українська сторона на це обладнання мала повне право. Але всі претензії мали сенс лише до того моменту, поки військове майно не перетягнули на російський берег. «Челекену» заборонили вихід. Капітан судна не підкорився. На причалі натомість з’явились озброєні моряки-чорноморці. Ввечері, у сяйві попереджувальних ракет прикордонників, «Челекен» нахабно взяв курс на Крим, поступово зникаючи в темряві. Це був дзвінкий ляпас українцям. Виходило, що навіть в наших «глибоких тилах» Чорноморський флот робив, що хотів.