Ввечері на територію берегової бази в Одесі, налякавши сім’ї моряків ЧФ гуркотом тяжких шнурованих «берців», вломились українські десантники. Територію було взято під контроль.
Так що ніби й Москва отримала ляпаса. З Севастополя до Одеси негайно було відправлено бойові кораблі. В свою чергу, українські винищувачі імітували штурмовку штабу ЧФ… Для простого обивателя десь в Росії чи Україні всі ці події були лише інформаційними повідомленнями. Але усвідомлюючи серйозність ситуації, всі заклякли біля екранів телевізорів. Що ж буде далі?
Занепокоєння охопило багатьох одеситів. Побачивши військового моряка на вулиці, вони підходили до того і жалібно запитували:
— І шо, в Одєсє война? І нужно оно нам?
Наш «Славутич» чекав, коли на обрії з’являться силуети кораблів противника. Потім в екіпажі заговорили, що кораблі із Севастополя підуть на Дунай, щоб там попередити перепідпорядкування військових баз. І український гордий «каютоносець» був готовий першим дістатись цього місця і стати на фарватері.
На «Славутичі» дійсно нема проблем з каютами. Але не вистачає вогневої потуги. Бабахати ворожі корпуси — місія не для цього типу кораблів. Але що було робити? Відчуття серйозної халепи, яка вимагала від нас готовності проспівати «Варяга» або кинутися в холодну воду після нерівного бою з противником, було не з приємних. На щастя, до цього не дійшло. Проте тоді кожен подумки готувався до найгіршого варіанту. То була гра нервів.
Слабший повинен був визнати свою поразку. Кораблі ЧФ покрутились в морі і повернулись в базу.
Наступного дня командувач віце-адмірал Безкоровайний зібрав офіцерів похідного штабу в кают-компанії. Рішуче зблискуючи скельцями окулярів, почав по черзі піднімати кожного з місця:
— Яку посаду займаєте в Севастополі?
— Начальник гідрографічної служби…
— Їдете до одеських гідрографів, агітуєте за радянську владу і берете командування на себе… А ви хто? — завершивши з одним, переходив до наступного адмірал.
— Заступник з виховної роботи…
— Їдете в Очаків…
Це був неабиякий момент. Всі відчували, що ця нарада може стати чимось поворотним в особистій біографії. Навряд чи це було відчуття причетності до того, як робиться історія. Але подія, з огляду на те, як все миттєво визначалось, як всі напружено і мовчазно слідкували за командувачем, не була буденною.
Потужні обставини змінювали біографії офіцерів. Поїхали святкувати. Опинились в епіцентрі міжнародного конфлікту. Тепер ставали на чолі колишніх чорноморських військових частин. На який час — невідомо. Відрядження затягувалось на невизначений час. Без копійки в кишені. Родини у Севастополі. А адмірал ще й «заспокоював»:
— Хто відзначиться, тут і залишиться!
Черга дійшла до нас з Миколою Недогибченком. Ми чесно піднялися. Безкоровайний прискіпливо окинув нас поглядом і вимовив:
— Так, хто — журналісти? Нічого, крім ручки, в руках тримати не вмієте? Сідайте! Робота буде й вам!
Після взяття під контроль Одеської берегової бази, почалась російська інформаційна навала. На телеканалах мигтіли кадри, які ілюстрували розпач сімей військовослужбовців ЧФ і «свавілля» українців. Найпопулярнішим був крупний план одного українського мічмана, що стояв за воротами КПП новоявленої української в/ч. Коли мічмана знімала російська відеокамера, той, вимахуючи руками, емоційно розповідав другу, який бачок для запасів води потрібен на дачі. В контексті подій в Одесі, здавалось, що мічман холодно й цинічно повчає, як бити «москалів».
Всі журналісти хотіли інтерв’ю з віце-адміралом Безкоровайним. Командувач зустрічі з пресою не уникав. Коментував події аргументовано і спокійно. Але часу адміралу на всіх не вистачало. Тому журналісти часто обурювалися. Якось прорвало нетерплячого Тєліванова з російського ОРТ. Його репортажі на захист «мужніх чорноморців» щодня дивився увесь колишній Радянський Союз. Уособленням українського агресора для «оертешника» на мить став і офіцер прес-центру: