Штаб КФОР — справжній острівець НАТО в Приштіні. Штаб має назву «Film City». За часів Тіто тут збиралися будувати велику кіностудію. Для мене ж справжнє кіно — саме містечко і те, як в ньому живуть вояки НАТО. Головний архітектурний стиль — контейнерний, якщо можна так висловитись. У штабі є свої вулички, які названі на честь столиць світу. Вони розбивають на квартали групи будиночків. Моя оселя — на Рим-стріт. До Вашингтон-стріт декілька десятків метрів. З другого поверху відкривається краєвид на бар «Амстердам». Далі — вертолітна площадка, навколо якої намотують кілометри любителі пробіжок. Не забули тут і про Київ-стріт. Тут житлових будинків нема, а є лише антени розвідцентру. На ту територію впускають не за українським громадянством, а за спецдопуском НАТО. Але мені туди й не потрібно.
Головне, що всі ми — учасники однієї Місії, яку гордо символізує чотириконечна зірка Альянсу на синьому прапорі.
На дверях моєї кімнати в контейнерному будинку вже вивісили нову табличку. На ній, крім мого звання та імені, вказано іншого мешканця — підполковника Пола Озборна з Великої Британії. На табличці також національні прапорці. Блакитножовтий і Юніон Джек тепер уживатимуться разом на площі чотирнадцять квадратних метрів.
— Good morning, my name is Albi.[2]
— My name is Paul. Pleased to meet you.[3]
Прізвище Озборн мені знайоме з дитинства, тому що Оззі Озборн настільки гарно співав, що я аж почав самотужки вивчати англійську. Надто вже хотілось вникнути у хитросплетіння середньовічно-заплутаних текстів. Підполковник Озборн, наскільки я потім зрозумів, від Оззі не в особливому захваті. Але музику взагалі-то полюбляє. Тут в Косово він пачками купує дешеві піратські компакт-диски в магазинчику поблизу штабу.
Пол розкладає диски на своєму ліжку і уважно читає написи на обкладинках. Цей процес навіває йому солодкі спогади про юні роки в англійських пабах. Взагалі, Пол дуже ввічливий. Але британська коректність в нього має форму мовчанки. Я теж не хочу бути нав’язливим. Однак статус новоприбулого змушує витягти з пам’яті англійські фрази, необхідні для поглиблення знайомства.
— Is it your collection, Paul?[4] — нарешті наважуюсь потурбувати сусіда по кімнаті.
Пол повільно виринає зі своїх британських спогадів, інтелігентно посміхається і підтверджує:
— I bought new CDs.[5]
Музична тема для мене близька. Я ошелешую сусіда по кімнаті глибокими знаннями рок-музики 70-80-х. Пол одразу підозріло дивиться на мене крізь свої круглі окуляри. Для більшості британців українці — це майже те ж саме, що росіяни.
А росіяни, як відомо, у себе на батьківщині бігають босоніж по снігу в червонозоряних шапках-вушанках з пляшкою горілки в одній руці і з балалайкою в іншій. Тож моя обізнаність у рокмузиці недаремно викликала у Пола підозри. Швидше за все, Пол спочатку вирішив, що я — шпигун, якого перед відправкою змусили вивчити дискографії та творчі склади відомих груп. Так би мовити, для полегшеного «входу в контакт» з представниками західних армій… Але потім поступово насторога зникла. Ми, як мені здалось, стали приятелями. Та Полу вже треба було бігти до штабу. Він відповідальний за угоди з фірмами на тилове забезпечення. А це нескінченний процес, тому що штабу постійно треба заправляти гелікоптери й автомобілі пальним, ксерокси, принтери розхідними матеріалами, годувати в їдальні людей і робити ще багато рутинних речей. Без цього місія була б не місія, а так, дитячий садок.
Пол протупотів своїми бойовими черевиками металевими сходами. Я ж почав роздивлятися кімнату. Всередині два ліжка, дві металеві тумбочки, дві шафи для одежі. На вікні — кондиціонер. Цей скромний інтер’єр мав оточувати мене рік.
Бронежилет і каска Пола лежали під його бездоганно застеленим ліжком. Я теж заштовхав своє бойове спорядження. І тут на очі втрапила полиця, на якій Пол вишикував з десяток флаконів, необхідних для особистої гігієни. Рядок починався з піни для гоління. В порядку зменшення завершувався найнижчим флаконом. Відстані було вивірено до міліметра. Композиція шокувала холодною довершеністю. Від цього мені чомусь стало тривожно за державу, яку я уособлював. Негайно теж склав із своїх пляшечок таку собі «драбинку дурників». Після цього на душі стало спокійніше. Але одразу скажу, що в майбутньому вміння підтримувати такий ідеальний, як у Пола, порядок на полиці в мене так і не з’явилось. Sorry, Paul…