Але попри ці нюанси моє життя загалом стало набагато кращим. Відповідальності поменшало, а можливості нормально поспілкуватися з колегами побільшало. Перед від’їздом Андре, Еріка та Ламброса ми стали добрими друзями і навіть крадькома змахували скупу чоловічу сльозу при прощанні.
З Карлом стосунки будувались складніше, але зате з гуморком. Цей здоровенний чолов’яга з погонами австрійського підполковника постійно під’южував мене. А я зі своїми погонами українського підполковника не міг залишитися в боргу.
Дивні це були відносини. Про такі не згадують в дипломатичних протоколах. Та що було — то було.
Але якось ми виїхали разом на завдання — шукати місце для журналістського «десанту» на кордоні з Македонією. Бої в тій зоні досягали апогею. Ми довго гнали армійського «Мерседеса» лісовими дорогами. Підходящої місцини не зустрічалось — всі вони були або занадто небезпечні для того, щоб вивозити журналістів, або навпаки недостатньо переконливими з точки зору того, що підрозділи КФОР дійсно виконують миротворчі завдання, а не прохолоджуються на природі. Десь далеко гриміли постріли, над деревами торохкотіли гелікоптери. Мигтіли мінні поля за вікном. Поодинокі патрулі миротворців попереджували нас про можливість засідок. А ми їхали далі й далі.
— This is a bullshit![7] — вчепившись в кермо, кричав Карл, коли авто, загинаючи гілки кущів, заледве видиралось на підйоми.
— Watch your way![8] — у відповідь кричав я.
Між мною і Карлом почало з’являтися те, що називають бойовим братством. Дружба між офіцерами двох ненатівських армій, несподівано виникнувши в екстремальних умовах, міцнішала з кожною миттю. Україна, як відомо, лише прагне вступити в НАТО. Але ще не факт, що її візьмуть. Бо Україна — бідна, ще не досягла європейського рівня демократії, а бабусі, які на кримських вокзалах пропонують відпочивальникам житло, хочуть, щоб на море їхали лише росіяни, але при цьому ціну призначають в доларах. Австрія ж в НАТО не вступає, бо нейтральна, багата і вже й так у Євросоюзі. Та це не мало ніякого значення в ті моменти, коли виконуючи натівську місію, ми мали одне бажання — живими й здоровими повернутись додому.
Нам пощастило. Все обійшлось, а місцину для вивозу журналістів ми все-таки знайшли. Тепер Карл став не тільки начальником, але й бойовим товаришем. Ми говорили на різні теми.
І знаходили, що між нами, австріяками та українцями, багато спільного. Коли Карл дізнався, що на зароблені в Місії гроші я у відпустці збираюсь придбати автомобіль, він щиро запропонував свого новесенького «BMW». Ціна за таку шикарну машину, як він висловився, просто смішна — десь 20 тисяч доларів. Я дипломатично відмовився. Подумки прицілювався на щось… трохи дешевше. За три тисячі чотириста п’ятдесят доларів.
Коли Карл прилетів з відпустки, в офісі він запросив всіх пригоститися свіженькими стравами зі свого дому. На столі зависочіла солідна пляшка шнапсу, з’явились мариновані огірочки, сир, шоколад із Зальцбурга з портретами Моцарта на обгортках. Найбільш домашнім елементом меню були… варені яйця.
— Яйко-курка, зер гут! — потягнув мене дідько за язик згадати дурнувату фразу зі старих високопатріотичних радянських фільмів про німецьких вояків, які нагло окуповують наші села.
— Щось не так? — дещо розгублено запитав Карл.
Я ризикнув продовжити тему і пояснити, звідки це і про що.
Карл зніяковіло знизав плечима:
— Наш будинок — за містом. Моя дружина страшенно любить домашнє господарство. Яйця, наприклад, домашні. Від наших курочок. Скуштуй!
Ми підняли пластикові стаканчики і випили шнапсу. Огірки та яйця дійсно були смачними. Карл несподівано затягнув пісеньку, грайливо витягуючи йодлі на верхніх нотах. Стало дуже душевно. Я уявив собі гарненький будиночок у зелені дерев поблизу ідеально заасфальтованої штрасе, по якій щасливі австрійці на автомашинах мчать до засніжених Альп кататися на гірських лижах. Отаке-то «кіно про німців»…
Минали місяці нашої спільної служби. Досвіду більшало, з англійською теж проблем вже не було. Життя «по-натівськи» увійшло в колію.
Одного дня, коли у нашому офісі, розташованому в колишній урядовій будівлі в центрі Приштіни, пролунав телефонний дзвінок, Карл підняв трубку. Вислухавши когось на іншому кінці лінії, сказав, що це мене хтось з України.
Телефонував Андрій Цаплієнко з телеканалу «Інтер». Він сказав, що приїхав до Македонії і негайно рушає до українського контингенту у Косово. Цаплієнко робив передачу «На лінії вогню» про «гарячі точки» на планеті. За це Андрію, звичайно, честь і хвала як журналісту. А от за те, що змусив ламати голову, як в останній момент організувати перетин кордону і зустріч з нашими миротворцями, окреме гаряче спасибі.