— Воюємо — як тренуємося. А тренуємося — як воюємо, — скромно сказав в інтерв’ю білявий норвежець-лейтенант після нашого польоту. Слова пілота я використав у матеріалі про гелікоптерників і надіслав до своєї газети «Флот України» у Севастополі. Непоганий був матеріал. Населення ж міста, попри мій правдивий та змістовний репортаж про службу в «гарячій точці», продовжувало жити у химерному світі, просякнутому радянсько-російською військовою романтикою. Поки у Косово бронетранспортери і гелікоптери продовжували спалювати сотні тонн пального під час патрулювань, а солдати коаліції ковтали пилюку і смажились у бронежилетах на сонці, там, у Севастополі, споглядали обриси кораблів під Андріївськими прапорами і переказували приїжджим оповіді про героїчний Чорноморський флот та мужніх чорноморців, які «крутіші» за всіх. А власне, чому «крутіші»? Та тому що тому… Бо ж вони майже ті, що й були раніше — наші, саветскіє. Коротше, не продались хохлам, які із штанів виплигують, аби лише вступити в НАТО. І нічого моє інтерв’ю в газеті у свідомості людей не змінило. Традиції — могутні. Вони вічні. Їх не відвозять на «п’ятий кілометр», де розташований мальовничий міський цвинтар. Це так, невеличкий відступ. Але небайдужість до «найкрасивішого міста на землі» мені ніколи не давала спокою, навіть під час участі в бойових діях…
У нас у Місії під проводом НАТО в коаліційному прес-центрі назрівали зміни. До командування КФОР прийшли французи.
Вітання «бонжур» в коридорах штабу стало дуже модним. Моє старе німецькомовне начальство — Манфред і Карл — відходило від перших ролей. За традиційним пивом після робочого дня німець і австрієць все частіше говорили про повернення додому.
Їх місія завершувалася. Взагалі-то, вона й мала тривати не більше півроку. Це в українців ротація — аж через рік.
Скільки разів я вже зранку йшов на ту обов’язкову ранкову нараду в коаліційному прес-центрі! Скільки разів перед цим витягував із залізного ящика в своїй кімнаті «Макарова» з кобурою і чіпляв зброю на ремінь! Безліч переїздів через чек-пойнти по всьому Косово. Десятки медійних планів, журналістських груп.
Сотні службових листів електронною поштою і відповіді на них…
Можна по-різному вести відлік днів у Місії. Але вона завжди сприйматиметься такою, як вона є — одноманітною і втомливою.
Свою мовну проблему я вирішив успішно. Лінгвістична суміш кипіла і булькала в голові, поки нові почуті і завчені англійські вирази та натівська термінологія божественним чином не поєднались з попередніми знаннями. Це дійсно було диво: з глибин свідомості раптом вирвалась та англійська мова, якої я так прагнув і якої заслуговував своїм пристрасним бажанням говорити на «very good English». Моє натівське керівництво одразу почало з підозрою дивитись на мене: чи раніше, бува, не придурювався цей українець? Декілька разів мене жартома, а можливо, й серйозно обізвали шпигуном. Бо хіба ж можна було в тій пострадянській країні звичайному офіцеру так гарно вивчити мову? Як би там не було, з часом мої акції різко виросли. Мій набутий досвід перетворив мене на знавця особливостей Місії у Косово. Одного разу я врятував репутацію прес-центру, вчасно внісши поправку на приліт високопосадовців Альянсу. Колеги чомусь забули, що в рідному для них НАТО польотний графік прив’язаний до «зулу» часу. Тобто, відлік за Гринвічем, а не місцевим часом. А я виявив пильність, і ми не запізнилися. Згодився і мій стрінгерський досвід. Коли ми планували щось для преси, я міг точно сказати, що насправді ощасливить журналістів, які «картинки» хотіли б мати телеоператори, куди ставити штативи…
Все закінчилося тим, що мене викликав шеф Пі-Ай-О і тоном, який не терпить заперечень, повідомив:
— Ти будеш керувати медіа-секцією!
Я оторопів, але відповів те, що й мав чесно сказати на свій захист:
— Сер, керівником я вже був, і зараз за ротацією має бути інший офіцер.
Вінсент невдоволено скривився і виніс вирок:
— Тут я — головний бос і вирішую, кого призначати! — потім вже лагідніше додав: — Мені ж потрібні професіонали! А ти все знаєш і розумієш краще за багатьох. Давай, не бунтуй! Працюй!
Треба сказати, що поступово моє сприйняття національного внеску у виконання миротворчої місії ставало більш філософським. Адже начальник завжди має більше обов’язків. А зарплатню рідна держава платить однакову. І ще я зрозумів, що мої яскраві особисті успіхи не змінюють офіційну думку щодо вступу України до Альянсу. Посадовці у моїй рідній країні до Альянсу все ще не поспішали. Удосконаленням англійської мови життя собі, як дехто, не псували. Українські чиновники сконцентрувались на іншому — вони заробляли мільйони доларів до власної кишені, будували палаци і об’їжджали «Мерседеси» останніх марок. Отже, там у серці реальної натівської операції за штурвал управління секції медіа операцій цього разу я взявся без надмірного пафосу. Зате на відміну від перших днів перебування в Місії, коли з колегами я важко знаходив спільну мову, тепер все йшло напрочуд легко. Ми були справжніми друзями. Як висловився одного разу наш веселун грек Сотос, ми були dream team[9], і цим все сказано.