Проте роботи було дуже багато. Французьке командування демонструвало небачену активність і від цього підрозділу медійних операцій завжди було непереливки. Кожного дня ми спілкувалися з пресою. Кожного дня були поїздки, інтерв’ю, візити до контингентів. Були й курйозні ситуації. Наприклад, як з тим поїздом.
Щоб зрозуміти всю абсурдність обставин, які супроводжували нашу епопею з показом поетапного відновлення залізничного сполучення у Косово, варто згадати все по порядку.
Ми привезли журналістів на залізничну станцію, куди урочисто мав прибути перший пасажирський поїзд. Командувач КФОР і глава Місії ООН неквапно прогулювались по шпалах, ведучи невимушену розмову:
— Would you like to take a train ride?[10] — в доброму гуморі запитував норвезький генерал.
Глава Місії схвально кивав головою, все частіше поглядаючи на годинника. Поїзд не приходив. Через несправність локомотива він застряг десь неподалік. Через дві години журналісти склали штативи телекамер і потихеньку щезли. Події не судилося стати позитивним репортажем. Коли врешті-решт поїзд з’явився, на станції майже нікого не залишилось. З вікон вагонів на безлюдний перон байдуже поглядали обличчя в касках. Це були грецькі миротворці, які супроводжували пасажирів-сербів на шляху, що символізував один з найгуманніших принципів відновлення нормального життя в повоєнній провінції — принцип «свободи пересування».
Через декілька місяців відкрили ще одну станцію на приміській залізниці. І знову щось сталось з тим поїздом.
За теорією ймовірностей на третій раз все мало пройти без проблем. Але в останній момент локомотив зійшов з рейок.
Албанські і сербські журналісти накинулись на командувача КФОР із запитанням про те, якої національності був машиніст — албанець чи серб? Французький генерал вийшов з пікантної ситуації дуже елегантно — пожартував, що локомотивом керував француз.
Вчетверте всі наші офіцери з медіа-секції майже не мали сумнівів, що crazy train знову не дійде до учасників урочистого відкриття чергової станції. Ми везли репортерів і знали, що цей день знову стане приводом для появи нових їдких журналістських реплік про «свободу пересування» залізницею. Проте поїзд з’явився. Всі сіли в обідраний вагон для символічної подорожі до наступної зупинки. І тут вагон якось нервово смикнувся.
— Почалось! — з багатозначною інтонацією своїх грецьких пращурів-оракулів, які непогано вгадували майбутнє, сказав майстер-сержант Сотос. Але ми все ж рушили. За вікном, захищеним металевою сіткою, пропливли декілька сіл. Через п’ятнадцять хвилин ми благополучно доїхали до кінцевої зупинки! Правда, якийсь переповнений гнівом до сербів місцевий албанець таки жбурнув каменем у вікно вагона. Камінь відскочив від захисної сітки. Солдат-грек показав у вікно автоматичну рушницю. Нападник хутко зник.
У Косово багато звичних речей при більш пильному вивченні виявляються з певним «прибабахом». Все зводиться до головних проблем — серби не люблять албанців. Албанці ж не люблять сербів. Говориш окремо з албанцями і чуєш, що серед них багато високоосвічених та розумних людей, письменників, діячів культури. Теж саме із сербами — і серед них повно чудесних людей. А сходяться дві маси «розумних» — ллється кров.
Одного разу з албанськими журналістами втрапили в халепу. Це було в Мітровиці, північну частину якої серби так і не віддали своїм противникам. Так от, йдучи вуличками цього містечка, ми несподівано були взяті в кільце розлючених людей, яким кортіло влаштувати невеличке побоїще для албанців. В такі моменти отверезити нападників може лише сила. Але з іншого боку, використання особистої зброї — крайній метод. І він може стати приводом для більш серйозної провокації. На щастя, вирішувати вічну дилему «стріляти чи не стріляти» не довелось. Із-за рогу вискочив французький бронетранспортер. Загрозливе гарчання двигуна і переконливий калібр наставленого з броні кулемета змусили сербів чкурнути геть.