В Косово тим не менш дуже багато цікавих людей, які в умовах жорсткого протистояння ще більше розкрились як талановиті особистості. На мене особисто величезне враження справив сербський священик отець Нектарій. У своєму селі, в одному із сербських анклавів на албанській території, він створив FM-радіостанцію. Передачі супроводжували звукові джингли на різних мовах світу. Ці ролики записував і монтував на комп’ютері сам отець Нектарій. Зі смаком підбирав до них музику. Одягнений у рясу, з хрестом на шиї і з плей-листом музичних хітів в руці бородатий радіопродюсер випромінював духовність, неначе хтось із Христових апостолів.
Коли дізнаються про те, що я бачив події у колишній Югославії, мене часто запитують: «Ну як там? Коли у них життя налагодиться?» Напевно, що нескоро. Тому що мають прийти покоління, які не бачили, як розстрілювали невинних людей і палили домівки. А місцеві політики припинять звинувачувати міжнародну спільноту у всіх проблемах. Коли й самі політики, й народ, який вони представляють, вже не уявлятимуть себе окремо від великої Європи. Тоді все може змінитися на краще… До речі, по-сербськи «міжнародна спільнота» звучить як «міжнародна заєдниця». Якось у Косово українські журналісти інтерв’ювали одного із сербських радикальних лідерів. Той постійно вживав вираз «міжнародна заєдниця». Так от, уявіть собі, це друге слово для іншого слов’янського вуха звучить не дуже пристойно. Якщо чесно, то звучить воно як «задниця».
— Чому в Косово повільно встановлюється мир?
— Міжнародна задниця…
— Чому албанці ворогують із сербами?
— Міжнародна задниця…
— Як сторони сприймають НАТО?
— Міжнародна задниця…
Проблеми високого політичного рівня переслідують постійно. Вони притискають глобальним тягарем. Зрештою, після роботи потрібен відпочинок. Добре, що у штабі «Філм Сіті» постійно щось придумували для дозвілля. Наприклад, на День незалежності США американський контингент організував не тільки барбекю з пивом, але й гастрольний виступ cheer leaders.
Це ті дівчата, які синхронно витанцьовують на стадіонах, підбадьорюючи свою команду. Я ніколи й подумати не міг, що американці можуть сприймати цих, хоча і симпатичних, але зовсім незрозумілих за своїм фахом, дівчат, як поп-зірок.
Американські солдати раділи як діти, безперервно радісно кричали, клацали фотоапаратами і навіть просили автографи.
Ця радість передавалась й іншим, і було весело. Одного разу до головної американської бази Бонд Стіл навіть прилетіла співачка Мерайя Керрі. Вдячні солдати носили на руках одягнену у військовий камуфляж поп-діву до і після концерту. Вона ж радісно пищала від такого щирого виявлення уваги. Завдяки цьому візиту співачка потім претендувала на перше місце в рейтингу найважливіших музичних подій року.
Взимку в Брезовиці вперше після війни відкрили гірськолижну трасу. Цей факт теж мав символізувати відродження.
Першими відвідувачами стали представники ООН та КФОР.
Цікава то була картинка — на сніжному схилі раптом з’являється групка німецьких солдатів. В маскхалатах, з автоматами за спиною. Така собі спецгрупа розвідників, яка, вихляючи бедрами і викрикуючи щось на кшталт «Дас іс фантастіш!», мчить з гори на моднячих сноубордах. Російські миротворці теж їздили. Але вони, напевно, були призвані з рівнинної місцевості. З суворим виразом обличчя росіяни мчали на лижах строго по прямих лініях, поки не зависали зі своїми «калашниковими» на кущах. Над трасою під час всієї цієї повоєнної «ідилії» про всяк випадок баражував бойовий вертоліт американців.
Найчастіше після роботи ми просто йшли на пиво до одного із штабних барів. Коли в нашому офісі медіа-операцій з’явився новачок-француз Філіп, ввечері ми його одразу покликали на дрінк.
— Годі сидіти за комп’ютером, пішли в «Амстердам бар»!
Філіп ввічливо посміхнувся:
— Я краще попрацюю. У себе в Парижі я звик працювати допізна! — з гордістю вимовив новачок. Напевно, він гадав, що ми просто нероби, які не здатні повністю віддати себе благородній справі встановлення миру в конфліктному регіоні. А ми ж хотіли врятувати товариша від стресів!
— Пішли, завтра закінчиш свою презентацію! — наполягали ми.
— Ні, ні, ні… Треба працювати, — рішуче сказав Філіп і, щоб не було сумнівів щодо його намірів, набрав номер телефону головного офісу. Там у штабі сидів інший француз — Вінсент, наш головний шеф.