— Mon colonel!.. Oui, mon colonel, oui, mon colonel…[11]
Філіп щодня працював до пізнього вечора декілька тижнів.
Ми вже й перестали запрошувати його на дрінк. Але одного разу в обідню пору з-за столу французького майора почулась фраза, схожа на жалібне зітхання:
— Щось важко стало працювати, щось важко…
Потім під столом підозріло дзенькнуло. Філіп витяг звідти дві пляшки сухого вина і пластикові стаканчики. Ми насторожились, чекаючи розвитку. Наш колега тим часом рішуче відкоркував пляшки армійським ножем. Розлив вино в стаканчики і розніс кожному на стіл.
— Знаєте, я так подумав, що важко стало працювати… — замість тосту почав Філіп. Додати ще чогось він не зміг. Ми випили.
Французи мені особисто здавались дуже багато в чому схожими на наших. По-перше, французи часто відпускають на волю свої емоції. По-друге, як мені здалося, для них думка начальства теж частенько важить більше, ніж здоровий глузд. Інтуїція підказує мені, що не варто брати до уваги приблизно однакові площі наших країн і кількість населення, як це на початку незалежності України любили робити деякі вітчизняні кабінетні політологи.
Демографічні й географічні показники тут не причому. Французи просто чимось схожі, неважаючи на те, що монголо-татари у великій кількості ніколи не подорожували територією цієї країни.
Мені у зв’язку з цією вражаючою схожістю навіть дивно, чому у нас в армії не з’явилось ввічливе звертання «мон колонель». А було б так органічно і логічно! Заходиш в кабінет до улюбленого начальника і так бадьоро йому доповідаєш:
— Мій полковнику, завдання у Місії повністю виконано!
А у відповідь зовсім не лагідний голос:
— Твою мать, чому так довго! Поки ти там гроші заробляв у своїх «закордонах», ми тут зашивались! У нас тут перевірка за перевіркою!
Від французів нас радикально відрізняє хіба що ставлення до пропозиції послужити в Місії. В них небагато таких, хто одразу рвонув би у те ж Косово. Хоча у них в армії за службу в Місії платять у два рази більше. Але система хитра — починають платити з надбавками не одразу, а коли пробув три місяці в «гарячій точці». Та навіть матеріальне стимулювання не є достатньою мотивацією для добровільного відрядження. Тому у французів просто віддають накази і їх виконують. В результаті, за час служби кожному, причому неодноразово, доводиться виїжжати за межі батьківщини. А у нас все навпаки. У нас рвуться до «гарячої точки», а туди не так легко втрапити. Бо начальство вважає, що зарплата у «баксах», плюс нормальне харчування та ще й відсутність совдепівського армійського маразму, — величезний стимул! Тому начальство відпускає не всіх. Миротворчість у нас в армії — особлива премія.
На дверях моєї кімнати в контейнерному будиночку на Рим-стріт з’явилася нова табличка. Моє прізвище залишилось, а от прізвище Озборн змінилось на Метью. Нового сусіда звали Девід. Як і його мовчазний попередник, він відповідав за контракти з фірмами, що обслуговують штаб. Вільного часу Девіду завжди бракувало, але все компенсувала його невичерпна енергія і колосальне, навіть як на британців, почуття гумору. В яку завгодно погоду, сніг чи дощ, Девід зранку виходив на пробіжку і намотував свої обов’язкові милі навколо хелі пед — гелікоптерного поля. Після пробіжки, обмотавшись рушником і весело наспівуючи, біг у душову. Потім вплигував у форму і знову, щось наспівуючи, як на крилах, мчав до офісу.
Девід став моїм другом, тому що ми вміли сміятися з багатьох речей.
— Прокидайся, друже! Як спалось? — звучав зранку бадьорий голос сусіда, який вже встиг першим у всьому будиночку сходити до душу. Я ж в цей час лише розплющував очі.
— Доброго ранку.
— Час підніматися. Місія триває!
— Ця місія — як політ на Марс, щодня одне й теж саме! — якось невдоволено пробурчав я.
Девіду моє порівняння дуже сподобалось, і він довго реготав, знаходячи все нові свідчення схожості з нудним польотом в космічному кораблі.
Наступного ранку замість радісного «Доброго ранку!» я почув трагічний голос Девіда:
— В мене дуже погані новини…
Від цих слів аж похололо. Я чекав від Девіда пояснення, подумки готуючись до чогось неприємного, а можливо, й настільки важкого, що потрібно буде зібрати всю волю в кулак, щоб пережити й цю чорну смугу у житті.
— Дуже погані новини, — продовжив Девід і зробив паузу. І в цей момент в куточках його очей ледь помітно промайнули бісенята. — Вночі наш космічний корабель відхилився від курсу на мільйони миль! Тепер місія на Марс буде на місяць довша, — серйозним голосом повідомив британець.