Вцілілі будиночки охоче скуповують росіяни. Протистояння між грузинським та де-факто абхазьким урядами покупців лякає.
Але перспектива заволодіти ласим шматочком прибережної землі сильніша. Що поробиш, така психологія обділених сонцем — хочеться пожити під пальмами. В Сочі це дуже дорого, а тут ціни нижчі.
Взагалі, росіяни давно втямили, що на північ від Сухумі залишився безпечний, хоча й занедбаний радянський курортний рай. Тому щорічно тисячі відпочивальників їдуть в Гагри та Гудауту, їдуть купатися і куштувати домашнє вино, дивитися дачі Сталіна, Новоафонський монастир, фотографуватися в кавказьких бурках на тлі високогірного озера Ріца. А на півдні Абхазії залишається відчуття війни. Чим ближче до ріки Інгурі, тим частіше звучать постріли.
Саме там, в серці «секьюріті зоун», продовжилась моя підпільна практика водіння. Таксування в Сухумі тривало два дні, і воно додало впевненості. Але думка про те, що знову доведеться сісти в одну машину з Гілом, була маловтішною. Мої руки, як колись писали у військових газетах про льотчиків, все ще «скучили за штурвалом». А «наліт» дорогами Абхазії здавався занадто малим, щоб ризикнути останньою спробою здачі тест-драйву.
Ох, як я мріяв, щоб Гіл поїхав у відпустку на свою Ямайку!
Отже, в секторі Галі, мінгрельському краї, неподалік бурхливої ріки Інгурі, що, несучи води танучих снігових шапок, розділяє цю частину Кавказу на грузинську та абхазьку сторони, я знову найняв місцевого водія.
— Вагнер! — назвав ім’я і простягнув руку для знайомства власник «Жигулів». Сіли в машину. Покотились по дорозі, яка швидше нагадувала місячну поверхню з кратерами, ніж вулицю містечка. Вагнер спочатку мовчки спостерігав, що я роблю з його машиною. Потім переконався, що рівень водія все ж вищий, ніж могло бути. Заспокоївся. Рішуче підпалив цигарку і, почісуючи щетину на шиї, перевів погляд на дорогу попереду. Так з неговірким Вагнером, який, нахилившись вперед, шкрябав щетину і пихкав у лобове скло димом, їздили вулицями напівзруйнованого війною Галі. Попри магазини, вигляд яких нагадував пункти роздачі пайка в обложеному ворогами місті. Минаючи колись діючий вокзал, що зяяв страшними отворами замість вікон. Долаючи переїзд через «залізницю», якщо так можна назвати насип без рейок, розтягнених збирачами металобрухту.
Життя тривало лише поблизу ринку. Тут народ неквапливо снував навпроти воріт, не звертаючи ніякої уваги на нервові гудки автомобільних сигналів. Потім, як це було в Сухумі, виникла ідея дарма не витрачати бензин. Підвезли «одну хорошу людину».
Потім ще і ще. Щоб не казали абхази про грузинів і навпаки, між ними дуже багато спільного.
Перед останнім екзаменом з’явилась дуже гарна новина. Гіл таки поїхав у відпустку на Ямайку! Це підняло настрій. Але відчуття фатальності цієї останньої спроби продовжувало під’їдати десь зсередини.
Тест-драйв цього разу приймав спокійний і доброзичливий філіппінець Рубен. Ми поїхали вулицями. Щоб не концентрувати увагу екзаменатора на моїй персоні, я одразу почав розмову про Філіппіни, культуру та традиції цієї країни. Журналістський досвід допомагав безперервно нанизувати одне питання на інше, і це імпровізоване інтерв’ю під час здачі тест-драйву дало свій результат. Коли ми в’їжджали у ворота табору, Рубен був моїм кращим другом і обурювався, як це я з першого разу не здав на права. Останні сумніви екзаменатора були розвіяні вишколеною парковкою з допомогою дзеркал у вузький простір поміж машинами. Рубен з повагою потис руку, а я подумав про те, які ж вони класні, ці філіппінці.
Це була перемога!
Для українців, які стали миротворцями у багатьох «гарячих точках», водіння завжди було проблемою. Точніше, деякі з офіцерів водять дуже добре. А інші — ніяк. Поясняюється все дуже просто — у кого вдома є власний автомобіль, той у Місії і король доріг. Але особистий транспорт для більшості офіцерів все ще недосяжна мрія. Тому й виникають час від часу проблеми, як це було зі мною. І спробуй тоді довести, що ти, наприклад, добрий журналіст, якщо ти такий слабак за кермом.
У військовому училищі мені вже доводилось здавати на права. Ми два роки записували до зошитів формули, перемальовували картинки двигуна та інших агрегатів вантажівки.
Потім під керівництвом бравих прапорщиків опановували навичками керування. Ніколи не забуду, як зі швидкістю 60 км на годину їхав вулицями Львова, а інструктор весь час матюкався і нетерпляче кричав: «Газу, газу!» Бо товариш прапорщик поспішав до села Вінники на весілля доньки. Але ж то була практика!