Ми знімали «врємянку» у дворі одного з приватних будинків на вулиці з милою курортною назвою Клубнічна. Слухачі не здогадувались, що до появи нової популярної радіоведучої спонукав факт нестачі грошей на купівлю зубної пасти. Незабаром для цього радіо я почав робити огляди преси. Писав тексти і віддавав дикторам. До речі, завдяки цим оглядам велика частина населення героїчного Севастополя вперше дізналась, що є така газета «Флот України». Мені приносило радість популяризувати своїх. Бо ж тоді домінувала проросійськи налаштована преса. В ній моряки-чорноморці згадувались з епітетами «мужні» і «стійкі». Моряки ВМС України фігурували як «переприсягателі» і «націоналістично-налаштовані». Підготовка прес-оглядів змушувала крутитись, як Фігаро у відомій комедії. Але це було цікавіше, ніж розвантажувати курячі стегенця.
Потім Алла вирішила робити ще одну передачу — на два голоси. У вечірньому ефірі треба було розважати публіку цікавинками і конкурсами. Чоловічий голос під псевдонімом Аркадій Волондин пропонувалось забезпечувати мені.
Спочатку я все тільки псував штучними і фальшивими інтонаціями.
— Ти можеш з настроєм говорити, а не читати текст таким дурнуватим тоном? — кричала на мене популярна радіоведуча, яку я знав як свою дружину.
Я дуже переживав. Хапав текст і йшов з нашої «врємянки» на літню кухню, де в каструлях хазяйки тьоті Валі безкінечно варилися якісь бульйони з кісток. Там на самоті бубнив і бубнив текст.
Потім в ефірі звучала наша «відпочивальна» передача. Вправи на кухні допомогли досягнути бажаного результату. Незабаром я почав отримувати явне задоволення від роботи радіоведучим. Але я так і не дізнався, для чого тьотя Валя постійно варила бульйони з кісток. По-моєму, вона просто хотіла спалювати газ, бо він був тоді нелімітований.
Цікаві то були часи. Зараз FM-радіостанції вже навіть з комп’ютера можуть грати плей-лист. А тоді радіо в поєднанні з якісним звуком сприймалось як особливий вид спілкування.
Ведучих добре знали. Та й музику можна було почути гарну.
Моя любов до радіо набула ще одної форми. Я готував репортажі для Бі-Бі-Сі. Щоб бути добрим «стрингером», чи якщо комусь більше подобається «фрілансером», чи якщо вже хочете «позаштатником», треба бути завжди напоготові. Ти як канонір на вежі фортеці, що пильно озирає околиці. В руці запалена головешка. Ось з’явились ворожі загони. Підносиш головешку — і ба-ба-хх… Взагалі-то це не зовсім точна аналогія, бо ти сам як гармата і повинен «вистрелити» точно і вчасно. Пройшла пресконференція, вмикаєш диктофона, виловлюєш ключові заяви, швиденько написав текст — і ти вже «влучив» в ефір. Потім твій голос звучить з Лондона. Відчуваєш себе справжнім журналістом. Правда, чуєш себе за умови, якщо на «коротких» хвилях ніщо не шкварчить і не гуде.
Але ніякий радіоприймач не зрівняється за важливістю з «моторолою». Вона висить при боці, як «сміт енд вессон» ковбоя з Дикого Заходу. Замість набоїв — набір частот. Вони — запорука безпеки. Вони пов’язують тебе з іншими.
До речі, особистий радіопозивний дуже часто серед військових спостерігачів замінює ім’я. Наприклад, логістика можна просто назвати Four Four — Чотири-чотири. Де Сорок четвертий? Поїхав за продуктами? А ось він! Радий бачити тебе, Сорок четвертий! І ніхто не ображається. Тому що це по-військовому.
І ще не всі імена вдається запам’ятати. У нас був індонезієць, якого звали Банбанг. Коли я вперше почув це ім’я, не одразу відважився застосувати його по відношенню до його власника. А раптом там прихована якась капость, що у поєднанні з національними особливостями перетвориться на міжнародний скандал? Але майора індонезійської армії дійсно звали саме Банбанг.
Був і такий випадок. Мені треба було поговорити з йорданцем. Щоб не ризикувати з виловлюванням на слух його імені, не полінувався залізти в роздруковану телефонну директорію.
В кліточці навпроти йорданця стояло Мохд. Після цього спілкуватися було легко. Привіт, як справи, Мохд? Коли їздив у відпустку? Є одна справа, чи не допоможеш, Мохд?.. Все в такому ж стилі — невимушено і по-товариськи. Обговорили? Все владнали? Чудово, Мохд!
— Чому ти мене так називаєш? — несподівано замість прощання поцікавився Мохд.
— А що не так? — щиро здивувався я.
— А я не Мохд. Я — Мохамед — сказав йорданець.
— Але ж у телефонній директорії…
— У списку маленькі кліточки таблиці. Тому вони там так скоротили моє ім’я.