Три години тому військові журналісти оголосили про намір розпочати голодування. Заява була підхоплена інформагентствами. В редакції готувались до появи начальства, розлюченого нашою «самодіяльністю».
— Терміново зателефонувати командувачу! Ось номер його мобільного! — поспішив виплеснути повідомлення черговий, захекавшись від бігу. В його очах читався переляк.
Спілкуватись довелося мені, бо я заміщав редактора:
— На зв’язку — заступник головного редактора газети, товаришу командувач…
— Заступнику… слухай, що ви там затіяли?
— Акція протесту, товаришу командувач. Оголосили про наміри голодувати. Ми протестуємо проти інформаційної війни, яку ведуть проти навчань «Сі бриз» у Феодосії.
Там, на тій телефонній трубці, переварювали почуте. Після довгої паузи — невдоволений сиплий голос:
— Голодуєте? А я не знаю! Ви вже в цивільних піджаках? Ні?
То завтра всі в мене цивільні піджаки повдягаєте! Припинити все! Завтра зранку з редактором — до мене в кабінет!
А через півгодини ми спілкувались з кореспондентами українських телеканалів і газет. В інтерв’ю ми сказали, що обурені брехнею, яку ллють російські журналісти, що все це не журналістика, а якась інформаційна спецоперація, тільки наші політики-йолопи роблять вигляд, ніби нічого не відбувається. А так можна перекреслити увесь багатолітній досвід співпраці з НАТО. Особливо переконливими були інтерв’ю наших офіцерів-кримчан.
Сергій Осипов і Сашко Шталтовний говорили гарною українською мовою, хоча опанували нею порівняно недавно, за час роботи в редакції.
Наступного дня головний редактор Павло Шунько і я переступили поріг кабінету командувача. Ми одразу отримали зауваження — за нестатутні зачіски. Потім адмірал почав довго й обурено говорити про «самодіяльність», «військову субординацію» й «оперативну роботу розумних хлопців, які вчасно відслідкували і перекрили поширення звістки про наш протест». Стало зрозуміло, до чого веде командувач. Він переконував нас, що ми ідіоти, які влізли не у свою справу.
Командувач не задіяв на повну потужність свій каральний потенціал. Він змилувався над нами. Але перед тим, як відпустити, ще раз грізно нагадав про цивільні піджаки, які ми неодмінно одягнемо одного дня. Наслідком спілкування було відчуття ганебної офіцерської нестриженості. Але, з точки зору журналістської, це була… Ні, не перемога (навчання все ж було зірвано). Просто вчинок, гідний журналістів. Ми продемонстрували, що в Криму все ж є думки за співпрацю з НАТО. Але проти нас ведуть «інформаційну війну».
Агенції навперейми продовжували розповсюджувати нашу заяву. Редакційний телефон приймав дзвінки журналістів з усієї України. Ті висловлювали солідарність. Ми відчували себе героями. Правда, з деяких телеканалів телефонували і запитували, чи є у нас пов’язочки на лобі. На пов’язочках, як собі це уявляли телевипускаючі новин, мало бути написано великими буквами «Голодую!». Але ми не хотіли клоунади. Тому деяким телевипускаючим така відеокартинка здалась нерейтинговою. І вони запланували на новини сюжети про народження тигреняти в Берлінському зоопарку.
Те, що сталось у Феодосії, навряд чи можна пояснити з точки зору нормальної логіки. Нам не дали провести традиційні навчання «Сі бриз» з американцями. До цих навчань ми вже давно звикли. За десять років їхнього проведення на них по черзі з’їздили мало не всі кореспонденти нашої редакції.
Цього року американці погодились допомогти привести до ладу український полігон у Криму. Проте армія нашої рідної країни так і залишилась у цьому місці дислокації з дідівськими туалетами, без душових і нормальних казарм. Обурене, налякане, знервоване феодосійське населення стало на захист столітніх традицій. І в Росії мітинги протесту під безграмотно написаними англійською антинатівськими гаслами сприйняли як виявлення великої любові. Так, принаймі, здавалось більшості мешканців півострова. Це був бонус від російських телеканалів. Але радісні верески кримських домогосподарок услід автобусам, які вивозили наших партнерів по військовій співпраці, також ознаменували зрив курортного сезону.
Колись незабутній Леонід Ілліч Брежнєв через своїх партійних літописців подарував крилату фразу. «Такой народ нєпобєдім!» — повідомив світу генсек з волохатими бровами. Він не покривив душею. «Савєтскій» — це назавжди.
Але все ж непереможність старої гвардії, яка кидається з матюками на іноземців, була б ніщо без старої партійно-кагебешної закваски російських пропагандистів. У своїй бурхливій діяльності вони опираються на потужний творчий потенціал. У результаті, знаменита пісня Брюса Спрінгстіна «Born in the USA» перетворюється на «Рожденный в СССР». А виконавець і автор Олежка Газманов вже не злодій, який поцупив у противних янкі вдалий синкопований ритм і мелодію. Він — молодцюватий акробат-патріот. Він «заводить» натовп. Та це ще не найгірший приклад. Пропагандисти взагалі можуть, як чистильники відхожих місць, зібрати все найгірше. А потім — о диво! — перетворити все на поживний високопатріотичний російський продукт.