Затуркані тубільці завжди побоюються пришельців. Тому вони повністю довіряють свою долю чаклуну. Той, потираючи товсте пузо, бігає навколо багаття і войовничо скрикує: «Підсмажити всіх чужинців!» Добре, коли магічна сила опирається на багатолітній досвід традицій.
Це було у Косово, де я товаришував з колегами з російського військового контингенту. До нас в об’єднаний натівський пресцентр регулярно навідувався капітан Арзу і його помічник сержант Женя. Ми допомагали один одному і намагались не говорити про політику. Бо вона ставала нездоланним водорозділом, який псував спілкування «на нармальном руском». Взагалі, Арзу був азербайджанцем, котрий з’явився на світ у німецькому родильному будинку. Сталось це за звичних у ті часи обставин, коли могутня Радянська Армія роками квартирувалась на східній половині країни. Відповідно, в сім’ях радянських військовослужбовців на німецькій території й народжувались діти. Першим словом цих діточок ніколи не було «мутер», а все ж таки «мама».
Так от, Арзу і Женя завжди були в нашому прес-центрі гостями. Тут вони залишали під замок свої «калашникови» і йшли пити каву у барі «Хроніка». Між іншим, нічого спільного з алкоголізмом цей бар не мав. «Хроніка» — назва військової натівської газети.
Редакційний офіс був за десять метрів від барної стійки.
За кавою говіркий Арзу легко знайомився з іншими відвідувачами, використовуючи мене як перекладача. Арзу швидко перекидав комунікативний місток. До нього тягнулись люди. Через Арзу люди хотіли осягнути загадкову російську ментальність. Але справжній гіпнотичний ефект мала посмішка мого друга. Арзу мав повний рот золотих зубів. Напевно, це багато в чому відповідало тодішнім примітивним стереотипам європейців про загадкову й холодну країну на Сході. Зблиск жовтого металу навівав іноземцям думки про величезні поклади коштовних металів у Сибіру. Адже справжня Раша — це коли сніг, мороз і багаті природні копалини. Дуже часто Арзу запрошували на спільне фото. На них він залюбки позував з автоматом, але соромився посміхатись.
І ще Арзу і Женя дуже полюбляли військову романтику в стилі «а-ля Чечня». Якось вони приїхали на «бетері» в повному бойовому спорядженні, яке вінчали зелені хустини-бандани на головах. Російські хлопці були дуже горді зі свого крутого вигляду. А на них дійсно вирячували очі, здивовано шепочучи:
«Пайретс? Пайретс?», тобто «Пірати? Пірати?»
— Є справа! — якось оголосив Арзу під час чергового візиту до нашого прес-центру. Я з готовністю кивнув головою, знаючи, що помагати друзям треба завжди. Арзу радісно плеснув мене по плечу і весело посміхнувся. І тут стало ясно, що в його вигляді сталася величезна зміна. Замість сяючих золотих у нього тепер були зуби природного кольору.
— Арзу, ти позбавився тяжкої радянської спадщини! Коли встиг? — щиро порадів я за товариша.
— Ну як, нормально? — задоволено поцікавився той і ще раз, як кінозірка, засвітив двома білосніжними рядами. Потім поважно пояснив, що спеціально взяв відпустку і присвятив її курсу лікування у місцевого сербського лікаря: — Ну тепер залишилось під свій «дембель» у косівській місії ще зняти відео про службу.
Ми купили камеру, купили штатив, як ти порадив. Ти можеш нас познімати з Женею? Обіцяв!..
Женя розкрив кофр і витягнув новеньку відеокамеру, куплену в натівському піексі. Це був пристойний камкордер типу НI-8. Такими «хайками» ще у дев’яності регіональні стрингери робили третину новин на центральних телеканалах. Тож Арзу і Женя мали шанс отримати відеоматеріал гарної якості, щоб потім дивувати своїх знайомих на батьківщині.
Знімати ми поїхали в російський сектор і попрямували аж туди, де з Косово конвої цивільних машин сербів під охороною українських миротворців доїжджають до розмежувальної лінії повоєнної провінції і Сербії. Навпроти щита з прикордонним попередженням для водіїв наше авто зупинилось. Навкруги здіймались гори, буяла зелень, пташки цвірінькали. Картина була дуже мирною. Не хотілось думати ні про війну, ні про проблеми, якими вона дошкуляє всім — і місцевому населенню, і миротворцям.