Мої друзі були задоволені. Задум було реалізовано. І ми поїхали на американську базу «Бонд Стіл» пообідати. Що таке «Бонд Стіл», варто змалювати хоча б кількома словами. Уявіть собі величезне місто, оточене захисними огорожами з вартовими баштами. Місто, в якому вам одразу кидається у вічі велетенський фонтан. Гідротехнічний шедевр з’явився не за примхи якогось модного архітектора. Це частина установки для безперервного очищення сотень тонн води. На широких вулицях фантастичної бази-фортеці за вікном авто пропливають довгі ряди гелікоптерів, автомобілів, тягачів. Тягнуться прямокутні казарми, будівлі прямокутних спортзалів і прямокутних кінотеатрів. Тут всього багато, все кілометрами, все велике і неосяжне. Це інша планета під смугасто-зоряним прапором.
Вона вражає всіх без винятку європейців. І як символ особливого американського військового стилю перед вами проїжджає чудернацького вигляду авто з надписом. Ось це авто якраз невеличке. На ньому надпис «Доставка піци». Американцям інколи не хочеться йти до своєї величезної прямокутної їдальні. Час від часу їм хочеться замовити піцу в службовий офіс…
А сама головна їдальня, схожа за розмірами на столичний Палац спорту, зустрічає вас звичним гамором і публікою в камуфляжах багатьох армій світу. «Бонд Стіл» завдяки здатності сервіровки тонн смачних і поживних страв був справжньою Меккою для представників усіх контингентів. В тому числі й для росіян.
Ми славно перекусили. Після цього наповзла лінь, і ми сиділи, попиваючи колу.
— Товаришу підполковник, а ви знаєте, що нас термітами обзивають? — несподівано запитав Женя, якого я так і не зміг привчити до свого гордого морського звання — капітан 2 рангу.
— Чому термітами?
— Тому що ми ніколи з їдальні не йдемо з пустими руками.
Ми завжди на халяву набираємо із собою колу і фрукти.
— Наші є наші, — філософськи вимовив я, плекаючи в душі надію, що це стосується більше росіян, ніж українців. У цій натівській місії росіян дві тисячі, а наших — лише триста вояків.
І росіянам легше залишати за собою спустошені холодильники і полиці.
— Так от, товаришу підполковник. Я зараз прихоплю з собою щось для взводу.
— Навіть не думай! — обурився я.
— Не треба, — підтримав мене Арзу.
Жені стало соромно, і він замовк. Ми піднялися і побрели до виходу. Але в останній момент Женя раптом сповільнив ходу.
Його обличчя, на якому ще не стерлись залишки бойової фарби, несподівано набуло рішучого виразу.
— Ух, терміти ми! — відчайдушно процідив крізь зуби Женя.
І рішуче попрямував до холодильників з колою. Стримувати Женю було пізно. Він кидав бляшанки до рюкзака, не дивлячись у наш бік, щоб не давати своїй совісті останнього шансу.
Через декілька днів мені знову довелось зустрітися зі своїми друзями-росіянами. До російського табору поблизу аеродрому Слатіна приїхали журналісти з впливового російського телеканалу. Телевізійники попросили організувати медіа-тур на «Сніговий леопард» — найбільш високогірний чек-пойнт у Косово. Там наші українські хлопці несли службу разом з німцями. Російські журналісти працювали з натхненням. Назнімали гірських краєвидів, вояків-патрулів — і наших, і німців, шлагбауми, перевірки техніки. Лише один момент зіпсував нашу роботу.
Кореспондент тихцем, щоб ніхто не бачив, надів радіомікрофонприщіпку і завів розмову з українським сержантом. Той не здогадувався, що камера здалеку записує все.
Мені це не сподобалось. Але як журналіст я й сам знав, що постановочні епізоди часто вбивають репортажі. Тож, терпів.
Але лише до моменту, доки російський журналіст вкрадливим голосом не запитав:
— А українці теж американців «піндосами» називають?
Це була провокація. Слівце було образливим. Винайшли його самі росіяни. Воно увібрало в себе всю специфіку типового внутрішнього комплексу росіян стосовно американців.
Сержант зніяковів. Він не знав, що відповісти. Довелось прийти на допомогу:
— Вибачте, у вас мікрофон зараз на землю впаде!
Журналіст від несподіванки завмер, відкривши рота. Він не думав, що його хитрість буде викрито.
Але загалом прес-тур був успішним. Після завершення роботи Арзу умовив мене поїхати до російського табору. Там ми мали завершити вдалий день: пити пиво і дивитися на «відаку» тільки-но привезений військовим «бортом» з Москви запис попереднього репортажу про Косово. Цей матеріал вже бачила вся Росія і есенговія. Але не самі вояки контингенту.