Матеріал був про інший сектор — французький. Саме там російські військовослужбовці, як з патріотичним піднесенням розповідав той самий журналіст, що сьогодні чіпляв радіомікрофона-прищіпку, облаштовували новий табір. І звичайно, усіх зарубіжних колег російські вояки просто полонили своєю пристосованістю до важких польових умов! А те, як працювали, те, як перетягували на собі будматеріали, просто вразило представників інших армій! «Спостерігаючи за працьовитими росіянами, які нагадували їм невтомних мурах, представники натівських контингентів почали з повагою називати своїх колег… термітами!» — сказав добре поставлений голос журналіста за кадром.
Це було дуже смішно. Особливо після того, як всього декілька днів тому я вперше почув, що означає слівце «терміти».
Женя, до речі, дуже почервонів, коли воно прозвучало. Поки ми пили пиво, він посмоктував кока-колу з чергової бляшанки, яку на халяву взяв з холодильника на американській базі.
Таємнича сила пропаганди! Хіба це не диво, коли за допомогою нескладних маніпуляцій зі словом можна перетворити шкоду на користь? Не хочеться довго патякати про те, що на просторах СНД у нас знають про те Косово, про ту війну в Югославії в основному від російських журналістів з мікрофонамиприщіпками. І що завдяки дуже своєрідному висвітленню тих подій при слові НАТО наші войовничі амазонки глибокого бальзаківського віку тіпаються в нервових конвульсіях і ще грізніше трясуть безграмотними гаслами на плакатах. І що в уяві обивателя воїн-росіянин постає єдиним гарантом захисту від усіх напастей, починаючи від нахабних янкі, в яких у холодильниках все ще повно халявної кока-коли, і закінчуючи інопланетними прибульцями.
Пропагандисти створили справжнє диво, переконавши суспільство у тому, що російська військова підготовка значно краща західної, стверджуючи, що без біотуалетів американці воювати не зможуть. А росіянам, тобто савєтскім, тобто, вважай, нашим, — байдуже куди «ходити». А найпотужніший потенціал пострадянської армії полягає у використанні онучів, як найбільш гігієнічної частини бойового гардеробу. Все це — чудеса пропаганди. Не варто потішатися над недолугими міфами, з якими живуть наші браття на півночі. Придивіться уважніше до своїх. Хіба наші сильно відрізняються своїми поглядами? Хіба наші не дивляться те ж саме тупувате «телемило» про романтику служби у Чечні? Чи, скажімо, про «героїчних російських моряків» з типовими українськими прізвищами, які не захотіли «зраджувати» радянській присязі? Ті залишились служити на російському флоті і продовжували отримувати більші зарплати. На зло іншим «хохлам»!
Після тривалого розподілу Чорноморського флоту пропагандисти умудрились багатьом запхати до свідомості дуже своєрідне поняття про патріотичний обов’язок. За цією версією, всі українці, які служили колись на радянському флоті, повинні з подвоєною енергією добросовісною службою вже на російському флоті довести, що вони вірні офіцерському обов’язку і добре засвоїли матеріали з політпідготовки. Взагалі, ідея цікава. Але щось подібне вже було в історії. Деякі самураї після війни продовжували гасати азіатськими джунглями, гадаючи, що настане ще час дати американцям «прикурки». Спливали десятиліття.
Коли їм з літаків почали скидати на голови листи від родичів з Японії, вояки імператора думали, що це — пастка. Що родичів захопили американці і під тортурами змусили написати прохання вийти з джунглів.
З хащ самураї все ж повиходили. І одразу запитали: «А що, війна закінчилась?»
Якщо Арзу коли-небудь прочитає ці рядки, я думаю, що якраз він не образиться. Адже ми дійсно були друзями. Я й тепер готовий при зустрічі пити з ним пиво і розмовляти «на нармальном руском». Для мене, як і для багатьох українців, «от тайги до британских морей» не існує мовного бар’єру. І як багато українців, я ладен прощати браттям з півночі багато недоречностей. Тому що вони — дійсно близькі нам. Близькі і зрозумілі.
Тому якраз це — не головна проблема.
І ще перед відльотом до Москви Арзу разом з Женею вже помстилися мені за мої знущання над їхньою військовою романтикою. За допомогою своєї камери формату HI-8 вони тихцем відзняли й мене. Потім змонтували кумедний кліп, в якому підігнали декілька кадрів з військової хроніки з морською піхотою. І виходило, що в десь у Косово несподівано спливає…
Український підводний човен. Ні, не той, що у нас — єдиний і неходовий. А просто… Просто підводний човен. А потім біжить морська піхота. Потім на цьому відео з пістолетом Макарова в руці з’являюсь я. Потім йде ще всіляка суміш з морських і сухопутних кадрів… Загалом, вийшло дуже смішно. Тому тепер ми квити. Тепер, коли Косово стало спогадами, я із великим задоволенням переглядаю цей кліп.