В радянські часи сюди їздили на базар. Можна було купити не тільки гуцульські верети, але й фірмові джинси.
Ніч. Ліхтарі за вікнами і стукіт коліс. Під старою ковдрою важко сховатись від холоду. Все-таки чому скрізь такий бардак?..
З вокзалу в Коломиї добиратись легко. «До Косова, до Косова…» — гучно закликає водій міні бусу. Пасажири всередині ввічливо мовчать, обклавшись величезними торбами. Дорога незабаром починає здиратися на горби. За вікном ліси, які, на щастя, все ж ще не «зрубали вщент», як це стверджують борці за довкілля. А ось і він — знайомий з дитинства знаменитий спуск з пістинської дороги. Внизу місто, як на долоні. Просто тобі суцільний сад, або ж парк. Привіт, Косів. Я свій.
Фестивалю в Косові чекали довго. Спочатку всі дороги порозривали, щоб привести комунальне господарство до ладу.
Будинки в центрі почали ремонтувати в стилі «гуцульське євро».
Міський бюджет бідненький, тому до оголошеної в кінці серпня дати не встигали. На впорядкування не вистачило одного дня.
Центральну вулицю асфальтували до третьої ночі. Хоча вже було зрозуміло, що нікого з урядовців не буде на святкуванні. Та ремонт все ж зробили. «Ну що, як тобі Косів?» — запитували мене знайомі, ніби напрошуючись на компліменти.
Взагалі, місто змінилося, і якби я був політичним діячем, то обов’язково сказав би, що відродження таких містечок свідчить про незворотність економічних змін в країні. Але що дійсно заслуговує схвальних слів, так це вивіски на магазинчиках. В Косові не побачиш ні одної вивіски, від якої б тхнуло провінцією. Вивіски акуратні і, вибачте за рекламне кліше, дуже стильні. Напевно це тому, що кількість художників на загальну кількість населення все ще перевищує всі можливі регіональні показники. Наприклад, моїм сусідом через живопліт був відомий скульптор Андрійканич. Колись в Косові був технікум художніх промислів. Тут вивчали всі художні дисципліни. Були студенти з усіх українських міст. Вони ходили на пленер з етюдниками, малювали й натурщиків в студіях. Але найголовніше — студенти переймали секрети гуцульських майстрів. Хто не бачив тих чудесних виробів з дерева, шкіри, глини! То все made in Kosiv.
До речі, колишній технікум називається тепер чи коледжем, чи інститутом.
О фестиваль, ти змушуєш щеміти серце! На площу Незалежності під легеньким дощиком пішли колони гуцулів.
Попереду кожної делегації таблички з вказівкою регіону.
Верховина, Надвірна, Рахів, Львів, далі ще більш вражаюче: Польща, Румунія… Такої кількості гуцульського вбрання тут не бачили давно. «Забагато кептарів з «клейонки», — похмуро жартує Олег. Це мій дядько, або ж по-косівськи вуйко. Олег привчав мене до рок-музики і досі в його хаті гори ексклюзивних платівок груп «Кінг Крімсон», «Джетро Тал» і «Блек Себет». Олег зі своєю донькою Богданою готується до зимових Олімпійських ігор. Вони хочуть, щоб Україна заявила про себе як серйозна гірськолижна держава. На національних чемпіонатах вони медалі вже позбирали. А в Європі поки що занадто сильна конкуренція. До Італії та Австрії їздять на власному авто і за свої гроші. Набирають до багажника консервів, щоб зекономити на харчуванні і вперед! На перші змагання до Італії взагалі їхали як нелегали, на вантажівках, сховавши Богданку в спальному відсіку кабіни. На доброго потрапили «дальнобійника» з Чехії.
Поміг. А тепер от Олімпійські ігри.
На дерев’яній сцені посеред майдану з’являються трембітарі. Протяжні звуки відлунюють від схилів Міської гори, де над скалами тепер височить будова. Кажуть, буде ресторан. Колись був замок, але його обриси можна бачити лише на старовинних малюнках. А в ресторані ґаздуватиме «новий гуцул». Нехай земляки дарують за новий термін, але ж скрізь тепер «кока-кола» і чіпси. То ж нехай будуть і нові гуцули, які все це завозять великими оптовими партіями. Є й інші види бізнесу. Мені розповіли про долю аеродрому, звідки за 6 рублів на літаку АН-2 раніше можна було долетіти до Івано-Франківська. Тепер на аеродромі новий власник. Він придбав спортивного літака, найняв майстрів спорту — льотчиків, і тепер тут відносно дешево можна оволодіти навичками пілотування.