На сцені керівники області і району. Багато теплих слів про відродження і майбутнє. Навпроти на трибуні колишні вояки УПА, які спостерігають за дійством. До речі, мій дід, коли був молодим, засновував «Пласт» на Косівщині. Він мав псевдонім Місяць, і це підтверджує старовинна знимка, подарована на пам’ять колєжанці. Дід пізніше став членом компартії Західної України, а його брат служив в УПА. Обоє постраждали від сталінського режиму. Брата заслали до Казахстану, а діда хотіли спалити в хаті спецзагонівці.
Втім, це довго оповідати. Все це старе, як полонинські пісні, що у виконанні музичних колективів лунають через акустичні системи.
По периметру майдану розташувались продавці гуцульських сувенірів. Торгівля триває жваво. Мер міста вчинив мудро, що закликав зі сцени купити щось на пам’ятку. Людям копійка, а гостям доказ, що приїхав зі столиці Гуцульщини. Купують не тільки американці, але й наші. Але мені повезло як нікому: Володя Петрів і його дружина Тетяна подарували мені справжню ексклюзивну рахву з черешні. Володя вже не робить такі. Він спеціалізується на булавах. Тому що добре йдуть. «Де два українці, там три гетьмани», — жартує майстер. Володя колись робив і класні електрогітари — під «фендер» або «гібсон».
Робив для себе, бо грав у рок-групі. Тепер така музика вже не культивується в місті. А ми ж таки непогано грали у Юровича «на Смодному»! З наметового «шалману» поміж п’ятиповерхівками веселить фестивальну публіку ресторанна «банда». Найчастіше замовляють «Червону руту» і «Киевляночку». Забава триває до ночі.
Наступного дня людей на вулицях не меншає. Всі пройшли і через концерт, і фейерверк, і забаву з танцями. Косів живий, як ніколи. Міське керівництво хотіло б бачити таке частіше. Адже зараз ставка на туризм. Є природа, гори і чисті ліси. Влітку прогулянки гірськими вершинами, взимку гірські лижі. Можливо, це правильний вибір. Адже недаремно нерухомість в мальовничих місцинах почали потихеньку скуповувати мільйонери з Києва та інших міст. «Населенню потрібні робочі місця», — кажуть представники влади. Поки що не напрацюєшся за такі мізерні зарплати. Тому тільки й чуєш: той поїхав до Канади, та — до Італії на заробітки. Зараз вже навіть стало популярним їхати до Ірландії. Їдуть, і більшість повертається. Щоб почати будувати хату і налагодити побут.
Десь там поряд з Ірландією, у Великій Британії насолоджується життям на пенсії мій друг Девід Метью, з яким ми ділили на двох кімнату у штабі місії КФОР у Косово. Девід їздить по усьому світі місцями битв британців. Був навіть у Південній Африці. Збирався й до Криму колись. Може, ще побачимось.
Сотос продовжує військову службу на одному з грецьких островів. На Різдво я отримую від нього електронну листівку, в якій Сотос божиться, що нарешті одружується.
Француз Філіп у Парижі, де він добирається до місця служби на метро. Знімає велику квартиру. Але вона набагато менша, ніж та, що була на місці попередньої служби у провінції. А коштує більше. Зате — Париж.
Колишній відповідальний секретар газети «На страже Родіни» Еммануїл Шевчук давно в Чернівцях. Випускає комерційну газету.
Микола Савченко, який керував прес-центром ВМС, працює севастопольським кореспондентом на українські телеканали.
У Краснодарі живе Саша Кутченко, для якого футбол, спорт загалом зажди були тим самим, що для мене рок-музика. Якби я міг так само любовно писати про його футбол, як про свою музику, то книга вийшла б щонайменше в два рази товща. А якби нас з Сашою доля не звела в Львівському політучилищі, ця книга ще довго чекала б моменту виходу з друку. Тому що тоді, двадцять років тому, Саша був просто курсантом. А тепер керівник потужної мережі ріелтерських агентств Півдня Росії «Аякс».
Ми всі залишилися друзями. І не так важливо, як часто ми вважаємо за необхідне підтверджувати це. Наприклад, раз на рік надіслати різдвяне поздоровлення за кордон — теж вчинок, гідний справжньої дружби. Ми ж тут недалеко один від одного, ми всі — у старенькій Європі.
Фестиваль добігає кінця. На прямий комфортний автобусний рейс до Києва на перші дні після святкувань немає квитків. Але можна їхати поїздом з Івано-Франківська. В купе вагона цього разу нестерпно жарко. Я їду додому, до Криму.
Там, у Севастополі центральну набережну теж виклали новою плиткою. По ній вже прогулюються поважні німецькі туристипенсіонери. В дорожній сумці чудесна рахва з черешневого дерева. Карпати залишаються все далі, але туди можна повернутися.