Але гуцули грали не тільки на трембітах. Знайшлися люди, які вирішили, що електрогітара з фузом — це теж файний звук.
І він повинен-таки трохи струснути зі стін районного Будинку культури наочну агітацію в акуратних дерев’яних рамках з гуцульською різьбою. Світ колись поглинула «бітломанія». Косів став жертвою «гуцуломанії».
На жаль, мені не пощастило чути перших виступів групи «Гуцули». Тоді я був ще замалий вештатись «забавами» у «райбуді». А про ці концерти розповідали мало не легенди. Музиканти грали пісні «Deep Purple», «Black Sabbath», замінюючи оригінальні тексти на свої. Тому, наприклад, шалений «Параноїд», в якому четвірка з англійського індустріалізованого Бірмінгема вивела не всім зрозумілий образ психічно хворої людини, набував місцевого колориту:
Ішов гуцул з полонини,
Схотів води пити.
Залетіла муха в гачі –
Мусів сі топити.
Безперечним лідером групи вважався гітарист Гєба. Цей дядечко з бородою і кругленьким черевцем йшов до слави давно протореним шляхом. Закривався на довгі дні в кімнаті з гітарою і магнітофоном і невтомно копіював партії визнаних гітаристів.
— Гєба, та ти вже граєш, як Блекмор! — захоплено відсипали компліменти шанувальники.
— Та шо тут грати. Тут собі на грифі пальцями перебираєш, і файно звучит! — скромно відповідав Гєба і негайно ілюстрував процес народження «соляка» партією з «Highway Star». Тої самої, де фендер стратокастер дає прочуханки музичній класиці.
Шанувальники ще більше тамували подих…
Гєба був не тільки гітаристом, але й розповсюджувачем музики. Фірмовий диск, надісланий родичами з Канади чи Німеччини, коштував великі гроші. Тому більшим попитом користувались бобіни із магнітофонними записами. Мій дядько Олег став не тільки постійним покупцем таких «рекордз», але й одвічним опонентом Гєби в музичних дискусіях. Новини про поп-музику регулярно доносили лише радіохвилі мюнхенської радіостанції «Еуропа Лібера» на румунській мові, а з офіційних радянських видань інколи повідомляв журнал «Ровесник».
Однак співрозмовники знаходили безліч тем для диспутів.
Говорили про нові альбоми, переходи музикантів з групи в групу. У зміст пісень вникали. Тоді слухали музику не так, як у сучасну еру MTV. Тоді дослуховувались до дрібниць. Знавці до ноти пам’ятали партії кожного інструмента та вокалу. Обличчя починали сяяти, як у набожних прихожан під час церковної служби, коли доходило до найбільш улюблених фрагментів. І полеміка про те, яка гітара звучить смачніше — «фендер» чи «гібсон», ніколи не могла остаточно завершитись. До цього завжди додавались розсуди на хіпівсько-філософські теми. Це було так захоплююче! Врешті-решт мій дядько Олег почав співати з «Гуцулами». І це можна було передбачити.
Хіба міг і я залишитись байдужим до рок-н-ролу?
Якось мені, ще школяру, пощастило навіть проїхатись в «Жигулях» разом з іншим натхненником творчості «Гуцулів» басгітаристом Славком Корищуком. І тоді я почув, як народжуються пісні.
— Вчора зібрались на репетицію, а світло пропало в усьому Косові, — хриплуватим голосом розповідав чимось схожий на гітариста «ZZ top» бородатий Корищук, об'їжджаючи ями на дорозі.
— Та ти шо, Славку? Не було репетиції?
— Та нє, не грали. Але зато я придумав нову пісню.
— ???
— Пісня називається «Лампочка Ілліча».
Бог велів мені стати клавішником. Я ж чесно відходив до музичної школи за класом фортепіано. Нудьгуюче ф-но «Україна», на якому мені раніше рекомендувалось грати як мінімум години зо дві на день, тепер не знало перепочинку. Замість етюдів радянських та зарубіжних композиторів інструмент почав видавати те, що було завчено за допомогою бобінного магнітофона.
Горе сусідам! Але я досягав прогресу і осягнув багато чого такого, чого не давали в музичній школі. Виявляється, можна імпровізувати. А якщо замість звичних акордів подвоїти мелодію з інтервалом у квінту, фортепіано грізно ревітиме, як справжній хард-роковий інструмент. Через записи чужа для радянської молоді музична зараза поступово обживалась у хаті. Вона безжалісно затягувала в ідеологічне багно відмінника навчання і активного спортсмена.
Перша наша «банда» називалась «Група продовженого дня», що безпомилково вказувало на шкільні корені творчості. На гітарі грав Славко Сусак-Чорний (бо брюнет), співав Славко Сусак-Рижий (бо відповідний колір волосся). Гітаристу СлавкуЧорному дуже хотілося, щоб ми грали «Каліфорнію». Це тому, що її вже мали в репертуарі «Гуцули» і в них пісня кльово виходила. І ще Славко вже вивчив гітарне соло, а то вже півсправи. СлавкоРижий, як мені здалося, в своєму житті співав хіба що колядки під хатами сусідів на Смодному. Але він був хлопцем модним, слухав все «найостанніше», дуже хотів популярності. Басист Ігор Бойко спеціалізувався на весільних піснях. Спортсмен Ігор Дзюник мав багато енергії і з однаковим ентузіазмом та радісним виразом обличчя відстукував на барабанах все, що завгодно, лише б пограти у «банді».