Але ми хотіли грати рок. Тому незабаром в пустуючому кінозалі школи з динаміків почалось вичавлювання щось дуже схожого на «Black Night» групи «Deep Purple». Коли інструментальна частина була доведена до впізнання невмирущого хіта, почали вирішувати з вокалом.
Славко Рижий, наш вокаліст, був впевнений, що після погарчика горілки в «каптьорці» йому буде не стидно замахнутись навіть на лаври Єна Гілана. Ігор Бойко теж рвався до мікрофона.
Бо на бас-гітарі свою партію все ніяк не міг зіграти правильно, а за звичкою переходив на весільний «гумца-гумца». Зрештою партію басу успішно повів я на нижньому мануалі електроргана. Тоді Ігор показав, як він у своїй чорній шкіряній куртці може ефектно вигнутись з гітарою і, задерши голову, кричати в мікрофон. Ми спробували цей варіант. У Бойка несподівано для всіх прорізався мужній хриплий голос, яким він на одній ноті і чомусь із виразним німецьким акцентом викрикував невідомі йому англійські слова. Це було схоже на вилазку німецьких реваншистів, яких у ті роки час від часу таврували у телепередачі «Международная панорама». Замість приспіву Бойко волав в мою сторону: «На нижніх, на нижніх давай!» і страшно ворушив пальцями на грифі, зображаючи з себе віртуоза-басіста. Ми просто вмирали від сміху. Але знаєте, якийсь особливий драйв у цьому виконанні був! Ми ж не знали, що на десятиліття випередили німецьку групу «Рамштайн»! Проте співати довірили все ж Сусаку Рижому. Бо ми не хотіли починати зі сварок.
Перед першим концертом всіх моїх друзів тіпало. Вони дуже боялися оганьбитись перед всією школою. Особливо не переймався лише я — мав досвід музичної школи. Адже навіть тоді, коли граєш ще «Веселого пастушка» в підготовчій групі, доводиться здавати академконцерти. А чесно вам скажу, що академконцерт — це вам не жарти! Це дуже серйозна психологічна школа музиканта. Коли тебе, одягненого в білу сорочку зі страшенно незручним тугим комірцем, періодично виштовхують на сцену, і ти з сумом думаєш про футбольний матч на березі річки та безкінечні забави в ковбоїв та індіанців, — ти не просто жалкуєш за втраченим дитинством. Ти розумієш, що воно ж дуже тяжке, це життя музиканта!
Проте хлопці хвилювались лише до моменту, поки крадькома не випили горілки.
— Ну шо, пішли? — сказав Сусак Чорний, і ми гордо пірнули в натовп, прямуючи до сцени з інструментами. Сусак Рижий чомусь поставив поряд із собою відро. Потім стало зрозуміло для чого: там була захована пляшка. Славко час від часу нібито водичкою, а насправді горілкою, змочував собі горло, створюючи звичний для себе настрій «весілля». І концерт пішов «на ура».
Наша головна підсилювальна установка «Мінор» вивергала стільки «мощі», що на заводі-виробнику про такі можливості своєї продукції ніколи й не підозрювали. Дерев’яно-середніх звукових частот додавали підсилювачі типу «Кінап», які ми напередодні нелегально повитягали з кінобудки. Словом, велкам ту зе хотел «Каліфорнія»! Рядки з учнівського зошита перетворились в потужну енергію. Там, у серці Гуцульщини, серед мальовничих зелених Карпат все гриміло, дрижало і танцювало в рваному синкопованому ритмі. Це зовсім не було схоже на традиційну «гуцулку», будьте певні!
Поки школа стогнала від захвату, постать директора Ярослава Гушмана декілька разів тривожно промайнула на вході. Але поява директора теж була свідченням нашої слави.
Ярослав Васильович був вельми задоволений, що з організацією дозвілля в школі тепер проблем не буде, і висловив подяку коротким словом: «Молодці!»
Окрилені успіхом, через тиждень ми зважились на ще один виступ. Але він виявився провальним. Підсилювач постійно барахлив, а Славко-Рижий не попадав словами в ритм.
Красуні-старшокласниці нахабно заявили, що наша музика псує дискотеку. Ми дуже образились. Потім з динаміків зазвучав магнітофонний запис італійця Пупо. Щось на кшталт: «Джелато ал чоколато». Красуні радісно кинулись танцювати під «чукуляду».
А наша група померла. Свій електроорган «Естрадін» я разом з іншими музикантами-невдахами виніс на плечах, як труну.