Через рік я познайомився з Володею Петрівим, який колись грав на гітарі і був якимось чином пов’язаний з першою панкгрупою Косова. Причетність до брутального британського музичного стилю не відображалась на Володі. Він був скромним і мовчазним. І любив швидше блюзову музику, ніж панковські акорди. Просто в житті деколи доводиться викрешувати з гітари не те, що любиш. Так, здається, до цього було саме з ним.
— Ти гадаєш, це нормальне соло? Щось я не впевнений, — нерішуче вимовляв Володя, коли завершувався наш черговий музичний сейшн.
— Ні, ти ж класний гітарист! — не вгамовувався я.
Тоді Володя виголошував свою улюблену фразу:
— Та я знаю…
Ці слова з певною інтонацією в Косові можуть означати тільки одне — глибокі сумніви. А як же не сумніватись? Зазвучати фірмово можна тільки з добрими «апаратами». Тобто з потужним і гарним звуком, від якого мурашки біжать по спині і знаного як «моща»!
Доля зглянулась над нами. Незабаром до нас докотилися чутки про сільський клуб у Смодному. Там заправляв справжній газда Юрович. Завклубом стягнув до свого закладу гори підсилювальної апаратури. З таким арсеналом можна було спробувати грати справжній рок. Проблема була тільки в тому, що рок Юрович не любив. Тому свої підступні плани ми замаскували під наміри чемних міських хлопців співати весільний хіт «Обручальноє кольцо», пісняки Юрія Антонова та інших радянських естрадовців.
В цей час наша майбутня група вже мала повний склад. На бас-гітарі мав грати Сашко на прізвисько Молдаван. На барабанах — Славко, чи просто Адам. Хлопці були студентами нашої художньої «бурси» чи, якщо офіційно, технікуму народно-художніх промислів. Тут готували майстрів, навчаючи їх премудростям живопису, скульптури, умудряючись переплавляти канони класики в традиції гуцульського мистецтва — різьби по дереву, килимарства, кераміки, оздоблення шкіри. «Бурса» цілком заслужено вважалась унікальним навчальним закладом. Вона забезпечувала безпрецедентну кількість художників на загальну кількість населення міста. Це був і дуже прогресивний за молодіжним духом заклад. Сюди їхали вчитися з усієї України. Вони привносили в Косів щось своє. Молдаван і Адам були з інших міст, ну а Володя, котрий, до речі, закінчив той самий технікум, то наш, косівський.
— Це добре, що ви прийшли. Є апарати, а нема кому грати!
Хочу вас попередити, що музиканти мені потрібні добрі. Щоб грали щось нормальне, побільше гарної естради. «Рускую» треба грати! — по-діловому зустрів нас Юрович.
Він якраз виводив на папері назву кінострічки, яку у клубі мали показати увечері. Фільм був радянський і на історичну тему. В ньому розповідалось про повоєнні часи, коли в карпатських лісах ще сиділи бандерівці, а енкаведисти намагались їх звідти викурити. Не пам’ятаю назву того кіно, але ніколи не забуду, якою фразою Юрович вирішив заманити глядачів на сеанс. Під назвою, літера за літерою з’явився інтригуючий анонс:
«Це фільм про бандитів, які вбивали наших людей». Нам так і не довелось дізнатись, якій із воюючих сторін співчував завклуб.
Завершивши з рекламою, господар сільського клубу задоволено, як людина, що виконала головну справу дня, потер руки.
— Юрович, тут кращі музиканти Косова, — обірвав тишу веселун Сашко Молдаван. Ну а Володя, як завжди, багатозначно промовчав.
— Ну і вперьод. Молодь на танці забезпечу! — розплився в посмішці Юрович, уявляючи розквіт клубу, натовпи дівчат та хлопців, яких він один за одним «обілечує». Юрович завжди говорив полум’яно. При цьому він не витягував з рота сплющеної «Ватри». Цигарка прилипала до нижньої губи, рухаючись в такт розмові, як паличка диригента.
Завклуб раптом згадав важливий момент і суворо попередив:
— На сцені не курити! Найду скурочки, руки повідриваю і повиганяю всіх… курва мать!
В темному залі над сценою спалахнуло світло. Ми повитягали підсилювачі і приєднали дроти. З динаміків почулось перше бумкання, яке знаменувало сходження на небосхил рок-музики нових «зірок». Юрович робив вигляд, ніби йому зовсім байдуже, що буде далі. Насправді його меткі очі слідкували за кожним рухом. Юрович був хитрим ґаздою, якого важко надурити, в тому числі в справах організації сільського дозвілля. Тому перше, що ми запропонували, було варіантом джазу і рок-н-ролу. За цю полегшену імпровізацію мені не було б стидно й перед славними авторами — тріо «Емерсон, Лейк і Палмер». Фортепіанне соло давно міцно «сиділо» в моїх пальцях. Тому за клавішами я відчував себе як король бугі-вугі.