АЛЬБОМ САТИРИ ТА ГУМОРУ
ЗАПИСНА КНИЖКА
Тікати було вже нікуди: поперед нас слалось рівне й безкрає поле, а позаду з села гналась ціла юрба люду. Попереду всіх біг стражник, і кричав:
— Ге-ей! А ну, гей там! Підожди!
І вимахував над головою в себе рукою так, ніби поганяв волів.
— Зупиняймось? — безнадійно спитав мене Антип.
— Зупиняймось.
Ми зупинились. Антип вирвав стеблину жита і, покусуючи її, дивився до села на погоню. І погляд йому був понурий та блискучий, як промінь сонця з-під чорної навислої хмари.
— «В калоші?» — посміхнувсь я до його.
Власне кажучи, смішного в нашому становищі було мало. Найменше, що з нами могло статись, це те, що нас поб’ють, звяжуть і поволочать у повітову тюрму.
Антип теж похмуро посміхнувся.
— Бач, я казав, що треба з вечора виходити з села.
— Де твої прокламації? — живо перебив він: — Ховай в жито! Швидче! Сядем обидва, ніби стомились...
Ми помалу сіли під житом. Я витяг з-за пазухи пак прокламацій, які зостались у нас ще на одно село, і, не одвертаючись од жита, вирив руками ямку, поклав туди пак і засипав землею. Наверх натрусив трави.
—Так... — скоса озирнувши мою роботу, промовив Антип.
Погоня наближалась.
Стражник одною рукою придержує шаблю, а другою широко махає то взад, то вперед, немов відбиваються від когось позаду. Трохи оддалік бігли ще люди, а коло їх купа дітвори.
Антип похмуро кусав стеблину і чудно бігав очима навкруги, немов шукав чогось.
А я нічого вже не шукав. Чого там дурно тратити сили, пускайсь на дно та й усе.
Ось зовсім близько. У стражника руденька борідка, очі напружено, гостро втоплені в нас. На грудях у такт підстрибує шнурок від револьвера. Лице червоне, задихане.
Раптом Антип стріпнувся, повернувся до мене й швидко зашепотів:
— Слухай: я хочу спробувати одну штуку. Старайсь робити, як я. Чуєш? Я хочу...
Але докінчити не встиг. Перед нами вже стояв стражник і, трудно дихаючи, розглядав нас. З-за плеча його виглядало злякано-зацікавлене лице дядька.
— Ну, вставайте! Ходім! — суворо хитнув головою стражник. Я не рушився, ждучи, що робитиме Антип.
Цей помалу подвівся, став на свої довгі, тонкі ноги й почав мовчки розглядати стражника. Пильно, серйозно, з виразом поважности. На лиці ніякого замішання, хвилювання. Нарешті, зупинившись на лиці злегка здивованого поліціянта, спитав:
— Ти — чін сєльской поліції, голубчик? Нєправда-лі?
«Чін сєльской поліції» ще більш похмурився.
— Ну, та що? Ну, ти вставай!
Я теж устав.
— Куда же ти зовьош нас ідті? І зачем остановіл нас? — спокійно, з цікавістю запитав Антип.
— 3араз побачите! Ну, марш! Данило, ставайте з боку. Та глядіть, як що, так ломакою прямо по голові...
У Данила в руках справді була паличка, яку по справедливости ннакше й не можна було назвати. Він став коло мене і, косо позираючи, наготовив свою зброю. Почувалось, що людина на своїм віку не бувала часто в такім становищі. Але ломаку держав серйозно й уважно.
— Ну, рушай! — шарпнув стражник за рукав Аитипа.
Антип зробив строге лице.
— Позволь мілий человєк, так нєльзя... Как чін поліції ти должен об’ясніть людям, почему останавліваєш іх. Ето во пєрвих. Далєє: ісполняя отвєтствєнную обязанность охранєнія порядка і тішини і прі том, будучі е... е... конфіденціально пріставлєн к ісполнюнію существующіх законов Російской Імпєрії, ти должен нє нарушать ониє, а, наоборот, поощрять і подавать прімєр. Понял?
І Антип навіть витягнув перед своїм довгим блідим носом палець і хитнув повчаюче головою.
Лице Данила стало виявляти наплив, очевидно, несподіваних переживань. Очі йому поширились і забігали то на нас, то на стражника. Губи ще більш одвисли.
Але я був також здивований: при наших мужицьких штанях, свитках, чоботях. і т. инш. російська мова якраз було те, що могло нас цілком затовкмачить у «калошу».
На стражника це, дійсно, зробило відповідне вражіння. Він озирнув нас, потім хитнув до Антипа головою й коротко сказав: