Існував іще один важливий аргумент, про який слід було пам’ятати: повторні й безумні звернення леді Тічборн до всіх, хто міг бачити її сина, незаперечно свідчили про її цілковиту впевненість у тому, що Роджер Чарлз не помер, про її нестямне бажання впізнати його.
Том Кастро, завжди готовий догодити кожному, написав леді Тічборн. Щоб довести свою ідентичність, він навів неспростовні докази: дві родинки біля лівого соска й один епізод зі свого дитинства, настільки прикрий, що він ніяк не міг забутися, коли на нього напав бджолиний рій. Лист був лаконічний і, як це було цілком природно для Тома Кастро та Боґля, вельми далекий від орфографічної досконалості. У пишному усамітненні одного паризького готелю вельможна дама читала й перечитувала його, заливаючись щасливими сльозами, й через кілька днів пригадала ті прикмети й ту далеку подію, про які їй нагадував її син.
16 січня 1867 року Роджер Чарлз Тічборн з’явився в цьому готелі. Перед ним ішов його шанобливий слуга Ебенезер Боґль. Стояв сліпучий сонячний зимовий день, а очі леді Тічборн були затуманені слізьми. Негр навстіж розчинив усі вікна. Яскраве світло зіграло роль маски; мати відразу впізнала блудного сина й розкрила йому свої обійми. Тепер, коли він сам з’явився перед нею, вона вже не потребувала записів зі щоденника та листів, які він надсилав їй з Бразилії, дорогих, але другорядних реліквій, які допомагали їй пережити самотність цих гірких чотирнадцяти років. Вона з гордістю їх йому повернула — всі до одного.
Боґль стримано й радісно усміхнувся: тепер вони мають чим засвідчити особистість туманного привида, який претендує на роль Роджера Чарлза.
Ця щаслива зустріч, коли мати впізнала свого блудного сина, зустріч, що відповідала всім традиціям класичної трагедії, мала б стати апофеозом цієї історії, забезпечивши або принаймні зробивши можливим щастя трьох людей: щастя справжньої матері, щастя самозваного, проте слухняного сина і щастя автора цього задуму, чиї винахідливість і фантазія увінчалися цілковитим тріумфом. Але Доля (так ми назвемо нескінченну взаємодію тисяч переплетених між собою причин) розсудила інакше. Леді Тічборн померла 1870 року, а її родичі подали позов проти Артура Ортона, звинувативши його в незаконному привласненні чужого імені та громадянського стану. Ці родичі ніколи не знали ні сліз, ні самотності, але вони знали, що таке жадібність і ніколи не вірили в товстого і майже неписьменного блудного сина, який так несподівано виплив у Австралії. Ортона підтримали численні кредитори, які постановили вважати його Тічборном, щоб він міг повернути їм борги.
Також він міг розраховувати на дружбу родинного адвоката Едварда Гопкінса та антиквара Френсіса Бейджента. Але цієї підтримки було не досить. Боґль дійшов висновку, що виграти процес у суді можна було, тільки спершись на потужну підтримку громадської опінії. Він надів на голову капелюх-циліндр, узяв пристойну парасольку й пішов шукати натхнення на респектабельних вулицях Лондона. Вечоріло; Боґль блукав доти, доки місяць медового кольору не відбився в прямокутних басейнах громадських водограїв. Бог його навідав. Боґль свистом підкликав кеб і наказав відвезти його до антиквара Бейджента. Той надіслав великого листа в «Таймс», де стверджував, що чоловік, який називає себе Тічборном, зухвалий самозванець. Лист був підписаний отцем Гудроном із Товариства Ісуса. Його ефект був негайним: добрі люди відразу здогадалися, що сер Роджер Чарлз став жертвою огидної змови єзуїтів.