Процес тривав сто дев’яносто днів. Близько сотні людей посвідчили в суді, що звинувачуваний був справді Тічборном — серед них були й четверо його товаришів по зброї з шостого драгунського полку. Його прихильники не переставали повторювати, що якби він був самозванцем, то неодмінно підробив би схожість із юнацькими рисами свого прототипа. Крім того, леді Тічборн його впізнала, а мати помилитися не може, це ж усім очевидно. Усе йшло добре чи більш або менш добре, аж поки перед судом не постала, щоб дати свої свідчення, давня коханка Ортона. Боґля не збентежив цей підступний маневр «родичів»; він знову надів циліндр на голову, взяв парасольку й пішов шукати на респектабельних вулицях Лондона третє осяяння. Ми ніколи не довідаємося, чи він його знайшов. Він іще не встиг дійти до Примроуз-Гіл, як на нього наїхав той самий грізний екіпаж, який переслідував його протягом багатьох років. Боґль побачив, як він накочується на нього, закричав, але крик не допоміг йому врятуватися. Його відкинуло на бруківку, й копита запряженої в екіпаж шкапи проломили йому череп.
Том Кастро був привидом Тічборна, але цей привид став цілком безпорадний, коли ним перестав рухати геніальний розум Боґля. Коли йому повідомили, що Боґля вже немає на світі, привид відразу знітився, збляк. Він брехав і далі, але без ніякого ентузіазму й швидко заплутався в безглуздих суперечностях. Фінал передбачити було неважко.
27 лютого 1874 року Артур Ортон (він же Том Кастро) був засуджений на чотирнадцять років примусової праці. У в’язниці до нього ставилися з любов’ю; таким був його фах. За бездоганну поведінку йому скоротили термін на чотири роки. Коли він мусив покинути цей останній гостинний притулок — я маю на увазі в’язницю, то став їздити по містах і селах Сполученого Королівства, виступаючи з невеличкими лекціями, в яких або заявляв про свою невинність, або підтверджував свою провину. Його скромність і бажання всім подобатися настільки підкорили його поведінку, що нерідко він починав з того, що виправдовував себе, а під кінець вечора признавався в тому, що винний, завжди йдучи назустріч бажанню публіки.
2 квітня 1898 року він помер.
Вдова Чінґа, Піратка
Слово «корсарка» може розбудити в нас спогад, у якому немає нічого незвичайного чи цікавого: спогад про одну вже давно злинялу сарсуелу, в якій дівчата, надто схожі на звичайнісіньких служниць, грають на сцені таких собі хореографічних піраток, які танцюють на хвилях, виготовлених із картону. А проте справжні корсарки були: жінки, обізнані в морській справі, спроможні підкоряти команди, що складалися з диких і лютих чоловіків, переслідувати й грабувати великі палубні кораблі. Однією з таких піраток була Мері Рід, яка одного разу заявила, що професія піратки не для кожної жінки і щоб із честю робити цю справу, треба бути хоробрим чоловіком, таким, як вона. На самому початку її дивовижної кар'єри, коли вона ще не стала капітаншею, брутальний матрос на борту корабля образив одного з її коханців. Мері викликала нахабу на поєдинок і билася з ним зі зброєю в обох руках, за звичаєм островів Карибського моря: у лівій — громіздкий і ненадійний пістолет, у правій — вірна шабля. Пістолет дав осічку, але шабля не підвела… Десь близько 1720 року ризиковану кар’єру Мері Рід урвала іспанська шибениця, у Сантьяґо-де-ла-Веґа (Ямайка).
Ще однією піраткою в тих морях була Анна Боні, сліпуча ірландка з високим бюстом і вогненно-рудим волоссям, яка не раз ризикувала своїм тілом під час абордажних нападів на кораблі. Вона була товаришкою по зброї Мері Рід, а в кінцевому підсумку стала товаришкою й по шибениці. Її коханець, капітан Джон Рекем, теж не уникнув зашморгу, покараний за ті ж таки гріхи. Анна сказала йому, майже повторивши докірливі слова Айші{29}, які та кинула Боабділові{30}: «Коли б ти бився як чоловік, тебе не повісили б як собаку».
Ще однією з таких жінок, яка, проте, робила свою справу значно довше й успішніше, стала та, ареною піратських подвигів для якої стали води Азії, від Жовтого моря — до річок на кордоні з Аннамом. Я маю на увазі войовничу вдову Чінґа.