«Люди, жалюгідні й заражені злочинною порочністю, люди, які топчуть наш хліб щоденний, люди, що не бажають чути розпачливі голоси тих, кому доручено збирати податки, та вбогих сиріт, люди, на чиєму спідньому одязі зображені фенікс і дракон, люди, які заперечують істинність надрукованих книг і проливають сльози, коли спрямовують свої погляди на північ, ці люди створюють небезпеки на наших річках і підривають давню довіру до наших морів. Вони виходять туди на своїх благеньких суденцях, і їх не зупиняють ні шторми, ні урагани, їхні помисли спрямовані на зло, і вони ніколи не були справжніми друзями мореплавця. Замість прийти йому на допомогу, вони нападають на нього, даючи волю своїй шаленій люті, і грабують його, калічать або й убивають. У такий спосіб вони порушують природні закони світопорядку, а тому річки виходять з берегів і все навкруги затоплюють, сини повстають проти своїх батьків, і настає посуха, коли люди чекають дощу, і ллють дощі, коли вони хочуть сонячної погоди…
І тому я наказую тобі, адмірале Кво-Ланґ, нещадно покарати цих зловмисників. Не забувай, що милосердя — атрибут імператора, і з твого боку було б невиправданим зухвальством намагатися його собі привласнити. Будь жорстоким, будь справедливим, будь мені слухняний і будь непереможний».
Коротка згадка про «благенькі суденця» не відповідала, звичайно ж, істині. Її мета була підбадьорити учасників каральної експедиції Кво-Ланґа. Через дев’яносто днів сили вдови Чінґа зійшлись у відкритій битві із силами Центральної Імперії. Майже тисяча кораблів билися від світанку до пізньої ночі. Битва точилася під мішаний акомпанемент дзвонів, барабанів, проклять, гонгів і всіляких пророчих вигуків. Сили Імперії зазнали нищівної поразки. Ані заборонене прощення, ані рекомендована жорстокість не мали нагоди бути виявлені. Кво-Ланґ сумлінно виконав ритуал, про який наші генерали воліють забувати, — він заподіяв собі смерть.
І тоді шістсот бойових джонок та сорок тисяч піратів-переможців під командою гордої Вдови піднялися вгору по річці Сіцьзян, влаштовуючи під заграви пожеж жахливі оргії і примножуючи кількість сиріт праворуч і ліворуч по борту. Цілі села зрівнювалися з землею. Лише в одному з них було захоплено понад тисячу бранців. Сто двадцять жінок, які знайшли для себе не дуже надійну схованку в заростях очерету та на ближніх рисових полях, були знайдені — їх виказав безперервний плач однієї дитини — і потім продані в Макао. Чутка про ці гіркі сльози, вбивства та грабунки, подолавши неблизький шлях, зрештою дійшла до Кіа-Кінга, Сина Неба. Деякі історики запевняють, що ці події засмутили його менше, аніж розгром його каральної експедиції. Та хай там як, а він організував другу експедицію, що наводила жах уже своєю кількістю штандартів, матросів, солдатів, бойового спорядження, провізії, віщунів та астрологів. Командувати експедицією цього разу доручили Тінґ-Квею. Неймовірна кількість його кораблів піднялася в дельту Сіцьзяну й перетяла шлях до відступу піратській ескадрі. Вдова стала готуватися до битви. Знала, що буде вона важкою, дуже важкою, майже безнадійною; ночі та місяці грабунків і байдикування розбестили її людей. Проте битва все не починалася. Знову й знову сонце ліниво підіймалося та заходило над тремтячими від вітру хащами очерету. Люди пильнували, зброя була напоготові. Спека опівдні була нестерпною і вкидала в сон.
А тим часом ліниві табунці легкокрилих драконів щовечора підіймалися в небо з кораблів імператорської ескадри й делікатно сідали на воду та на палуби ворожих суден. То були легкі повітряні змії, виготовлені з паперу та очерету, сріблястого або червоного кольору. Вдова з тривогою дивилася на ці такі однакові метеорити, й читала в них довгу й плутану легенду про дракона, який постійно захищав лисицю, попри її вічну невдячність та постійні провини. Уже місяць у небі став зменшуватися, а літачки з паперу та очерету щовечора приносили одну й ту саму історію з майже непомітними варіаціями. Вдова посмутніла й поринула в роздуми. Коли місяць знову став круглим у небі та в червонястій воді, історія, здавалося, добігла свого кінця. Ніхто не міг передбачити, що чекає лисицю — цілковите прощення чи страшне покарання, але неминучий фінал наближався. Вдова все зрозуміла. Вони викинула обидві свої шаблі у воду, спустилася в човен, стала в ньому навколішки й попросила відвезти її до флагманського корабля імператорської ескадри.