Рай і пекло в Хакіма були не більш привабливими. «Тим, хто не визнає Слово, тим, хто заперечує Дорогоцінне Покривало та Лик (говориться в одному з його проклять, які донесла до нас «Таємна Троянда»), я обіцяю дивовижне пекло, бо кожен із таких правитиме 999 імперіями вогню, а в кожній імперії буде по 999 вогняних гір, а в кожній горі — 999 вогняних башт, а в кожній башті — 999 вогняних поверхів, а на кожному поверсі — 999 вогняних ліжок, і на кожному з тих ліжок він лежатиме, і 999 вогняних постатей (які матимуть його обличчя і його голос) катуватимуть його вічно». В одному з інших своїх висловлювань він це підтверджує: «У цьому житті ви страждаєте в одному тілі; у смерті та у Відплаті — страждатимете в тілах незліченних». Рай у нього не такий конкретний. «Там завжди ніч, і повсюди кам’яні чаші з водою, і блаженство в раю — це особливе блаженство розлук, самозречення і тих, котрі знають, що вони сплять».
163 року Переселення й п’ятого року Осяйного Лику Хакіма обложило в Санамі військо халіфа. Провізії та мучеників не бракувало, і скоро мала наспіти допомога від незліченного війська ангелів світла. Такими сподіваннями втішали себе прихильники Пророка, коли раптом в обложеній фортеці поширилася неймовірна чутка. Коли одну з наложниць гарему євнухи мали задушити за перелюб, вона почала кричати, що на правій руці Пророка бракує безіменного пальця, а на інших пальцях немає нігтів. Ця чутка швидко розійшлася серед вірних. Стоячи під яскравим сонцем на високій терасі, Хакім просив, щоб небо послало йому перемогу або знак божественної прихильності. Нахиливши голови, ніби бігли проти струменів дощу, до нього підлесливо наблизилися два воєначальники й зірвали з нього Покривало, оздоблене дорогоцінним камінням.
Спочатку всі здригнулися від несподіванки. Осяйне обличчя Апостола, обличчя, яке побувало на небесах, було справді білим, але то була особлива білість, характерна для плямистої прокази. Воно було таке роздуте й неживе, що здалося людям маскою. На ньому не було брів, повіка правого ока відвисала на старечу щоку; потворна бугорчаста пухлина роз’їла губи; приплюснутий, ніби розтовчений ніс був більше схожий на ніс лева, аніж людини.
Хакім удався до останньої спроби обману й заволав: «Ваші гріхи не дозволяють вам побачити моє сяйво…»
Проте його не захотіли слухати і проткнули списами.
Чоловік із рожевого перехрестя[10]
Присвячується Енріке Аморіму {51}
Мені нелегко так відразу розповісти вам про покійного Франсиско Реаля. Я справді його знав, хоч це були не його квартали, адже він зазвичай тинявся на Півночі, поблизу від лагун Ґваделупи та Батерія. Я зустрічався з ним не більш як три рази, і всі ці зустрічі відбулися протягом однієї ночі, проте тієї ночі я не забуду ніколи, бо тієї ночі до мене, у моє ранчо, прийшла Луханера, а Росендо Хуарес покинув Арройо, щоб ніколи більше сюди не вертатися. Ви живете тут не так довго, і, звичайно ж, звідки вам знати це ім’я, але Росендо Хуарес на прізвисько Птахолов був дуже помітним чоловіком у селищі Санта-Ріта. Він майстерно володів ножем і був одним із хлопців дона Ніколаса Паредеса{52}, який служив Морелю. Він їздив верхи на вороному коні у збруї, прикрашеній срібними бляхами, і в борделі мав славу найпершого чепуруна; люди та собаки його шанували, і дівки також; усім було відомо, що на його совісті двоє вбитих; він носив на своїх масних патлах високого капелюха з широкими крисами; доля його розбещувала, як то кажуть. Ми, хлопці з цього містечка, наслідували його в усьому, навіть плювати намагалися так, як спльовував він. І лише в ту ніч ми зрозуміли, чого справді вартий Росендо.
У це важко повірити, але історія тієї моторошної ночі почалася з гуркітливого фургона з червоними колесами, напхом напханого людьми. Він із гучним торохтінням котився по твердій і покритій глибокими вибоями глині наших невимощених і вузьких вулиць, поміж чорними отворами викладених із цегли печей, у яких випалювали глину. Двоє хлопців у всьому чорному оглушливо бренькали на гітарах, той, який примостився на передку, відганяв батогом собак, що гавкали на коня, а посередині сидів високий чоловік, закутаний у пончо, і то був усім відомий Різник, і він їхав битися й убивати. Ніч була блаженно прохолодною. Ще двоє лежали на відкинутому тенті фургона, ніби самотність і туга супроводжували процесію. Такою була перша прикметна подія з тих, які сталися тієї ночі, але про це ми довідалися пізніше. Ми, місцеві хлопці, вже давно штовхалися в салоні Хулії — великому цинковому бараці, що стояв між дорогою на Ґауну та річкою Мальдонадо. То був заклад, який кожен міг помітити ще здалеку, по тому світлу, яке відкидав безсоромний ліхтар, і по гамору, що лунав усередині. Хулія, хоч і була жінкою дуже бляклою, проте свої обов’язки виконувала ретельно, тож у її закладі ніколи не бракувало ані музик, ані добрих трунків, ані чудових партнерок для танцю. Проте Луханера, яка була жінкою Росендо, затьмарювала їх усіх. Вона вже померла, сеньйоре, і буває, що я не згадую про неї роками, але треба було тільки побачити її в оті кращі дні, з тими очима. Хто її побачив, той уже не міг заснути.
10
Ні про яке «рожеве перехрестя» в новелі не йдеться. Але Борхесові заманулося назвати її саме так. Можливо, в такий незвичайний спосіб він хотів зайвий раз підкреслити абсурдність подій, які в ній відбуваються.