Коли до нас заглянули представники влади, ми знову танцювали, хоч і з меншим запалом. Сліпий скрипаль заграв хабанери, яких тепер не почуєш. Надворі вже почало розвиднятися. Стовпчики з ньяндубая самітно маячили на пагорбі, бо натягнутий між ними дріт не було видно у вранішніх сутінках.
Я спокійно пішов до свого ранчо, яке було за кілька квадр[13] від того місця. Зненацька я побачив у вікні вогник, який відразу погас. Присягаюся, що коли я зрозумів, хто мене там чекає, то мало не зомлів. І тоді, Борхесе, я знову дістав короткий і гострий ніж, який мав звичай носити під лівою пахвою, в кишені камізельки, і знову пильно його оглянув, і був він наче новий, невинний і чистий, без жодної плями крові.
І таке інше
Присвячується Несторові Ібарра {54}
Теолог і смерть
Ангели мені повідомили, що коли помер Меланхтон{55}, йому надали в іншому світі будинок, ілюзорно схожий на той, у якому він жив на землі. (З усіма, хто приходить у вічність, на початку відбувається те саме, а тому вони вірять у те, що не померли.) Домашні речі нічим не відрізнялися від земних: стіл, письмовий стіл із шухлядами, шафи з книжками. Прокинувшись у цій оселі, Меланхтон знову взявся за свої літературні труди, так ніби не був трупом і протягом кількох днів написав трактат про виправдання вірою. За своїм звичаєм, він не написав жодного слова про милосердя. Ангели помітили цей пропуск і послали до нього своїх, аби вони запитали його про це. Меланхтон відповів їм так: «Я неспростовно довів, що душа може обійтися без милосердя і для того, щоб потрапити на небо, досить віри». Він сказав їм це з великою переконаністю та пихою, бо не знав, що вже мертвий і перебуває не на небі. Почувши таку відповідь, ангели покинули його.
Через кілька тижнів обриси меблів почали розмиватись, і, зрештою, вони стали невидимі, окрім крісла, стола, аркушів паперу та чорнильниці. Крім того, стіни його кімнати покрилися плямами вапна, а підлога — жовтим лаком. Його одяг зробився якимсь обшарпаним. Проте він писав і далі, та позаяк уперся у своєму запереченні милосердя, то його перекинули до підземного приміщення, в якому перебували такі самі теологи, як і він. Він перебував там, ув’язнений кілька днів, і почав сумніватись у своїй тезі, і йому було дозволено повернутися. Його одяг був із невичиненої шкіри, але він почав переконувати себе, ніби те, що з ним сталося, було лише галюцинацією, і він і далі вихваляв віру й заперечував милосердя. Увечері йому стало холодно. Тоді він обійшов будинок і виявив, що інші приміщення вже не відповідають тим, які він мав на землі. Одне з них було наповнене невідомими йому інструментами; друге зменшилося так, що до нього неможливо було ввійти; третє не змінилося, але його вікна та двері виходили на якісь неозорі болота. Кімната у глибині будинку була повна людей, які поклонялися йому й повторювали, що жоден теолог не може зрівнятися з ним своїм розумом. Це поклоніння було йому приємне, та оскільки один із цих людей не мав обличчя, а інші здавалися мертвими, то зрештою він відчув неприязнь і недовіру до них. Тоді він вирішив написати хвалу милосердю, але сторінки, списані сьогодні, наступного дня він бачив стертими. Так відбувалося тому, що він писав їх без переконаності.
До нього приходили з візитами багато щойно померлих людей, але йому було соромно приймати їх у такому вбогому та брудному помешканні. Аби переконати їх у тому, що він перебуває на небі, він домовився з чаклуном, що був серед тих, які славили його в задній кімнаті, і той напускав гостям туману у вічі, тож їм здавалося, що вони перебувають у помешканні, де панують розкіш і мир. Але тільки-но візитери виходили, убогість обстави та плями вапна ставали видимі знову, а іноді це відбувалося навіть трохи раніше.