Не знаю, чи моєму читачеві потрібні аргументи для того, щоб уселити йому недовіру до платонівської доктрини. Я міг би навести їх багато: по-перше, несумісність родових і абстрактних понять, які без ніяких проблем співіснують у світі архетипів; по-друге, дивує, чому автор цієї концепції нічого не говорить про особливості того процесу, завдяки якому речі прилучаються до універсальних форм; потім, виникає підозра, що ці ж таки асептичні архетипи безпорадні перед хворобами змішування та розмаїття. Вони не перебувають десь поза межами можливостей нашого аналізу. Виготовлені за образом і подобою створінь, вони повторюють ті ж таки аномалії, для усунення яких їх було створено. Як, наприклад, Левиність може обійтися без Рудості, Гривастості та Пазуристості? На це запитання немає відповіді й не може бути: не слід шукати в терміні левиність щось особливе, чого немає в цьому ж таки слові без його суфікса[23].
Крайній приклад такої ситуації, коли людина закохується на слух, є улюбленим сюжетом перської та арабської літератур. Почути розповідь про царицю, про її волосся, чорне, як ночі розлук та втеч, про обличчя, біле, як сонячний день, про груди, наче вирізьблені зі слонової кості, які затьмарюють світло місяця, про її ходу, яка посоромлює антилоп і доводить до розпачу гнучкі лози, про важкі стегна, що тягнуть її донизу, про ступні, вузькі, мов наконечник списа, і закохатися в неї до непритомності й смерті — одна з традиційних тем «Тисячі й однієї ночі». Див., наприклад, розповідь про Бадрасима, сина Шаримана, або про Ібрагіма та Джамілю.
Я повертаюся до вічності Плотіна. У п’ятій книзі «Еннеад» дається дуже загальний перелік її складових. Тут і Справедливість, і Числа (до якого?), і Чесноти, і Дії, і Рух, але немає помилок і образ, бо це захворювання матерії, до якої опускається Форма. Є тут і Музика, але не у вигляді мелодії, а у вигляді Гармонії та Ритму. Патологія та агрономія не мають архетипів, бо цим наукам вони не потрібні. Не згадується тут також домашнє господарство, стратегія, риторика й мистецтво управління — щоправда, в часі вони почасти походять від Краси й Числа. Немає індивідів, немає ніяких первісних форм ані для Сократа, ані навіть для Чоловіка-Велетня чи Імператора; є лише загальне поняття Людина. Натомість ми тут знаходимо всі можливі геометричні фігури. З кольорів є лише головні: ні Попелястого кольору, ні Пурпурового, ні Зеленого в цій вічності немає. Найдавнішими архетипами, якщо розглядати їх у порядку зростання, є такі: Відмінність, Однаковість, Рух, Спокій і Буття.
Ми розглянули вічність, яка бідніша, ніж світ. Тепер залишається подивитись, як освоїла її наша церква, перетворивши її на джерело багатства, незрівнянно більшого, аніж те, яке можуть принести роки.
Найліпший документ вічності першого зразка — п’ята книга «Еннеад», вічності другого зразка або вічності християнської — одинадцята книга «Сповіді» Блаженного Августина{75}. Перша вічність не мислиться поза світом Платонових ідей; друга — без християнської містерії Трійці та без дискусій навколо проблем напередпризначення й відплати. Цю тему не змогли б вичерпати і п’ятсот сторінок ін-фоліо, тож думаю, що дві чи три сторінки ін-октаво не здадуться читачеві надмірною тратою часу.
Можна стверджувати, не надто ризикуючи помилитися, що «наша» вічність була проголошена через кілька років після того, як хронічне захворювання кишківника звело в могилу Марка Аврелія{76}, і що місцем, де сталася ця запаморочлива подія, виявився видолинок Фурв’єр, який раніше називався Forum Vetus[24], а тепер знаменитий своїми фунікулером та базилікою. Навіть незалежно від авторитету чоловіка, який її запровадив, — єпископа Іринея — ця накинута церкві в примусовому порядку вічність була чимось більшим, аніж новим парадним одіянням, у яке вбралася церква, або новою окрасою її доктрини — вона стала ознакою рішучості християнської церкви та її головною зброєю. Слово породжується Отцем, Святий Дух утворюється Отцем і Словом, тому гностики{77} висновували з цих двох незаперечних фактів, що Отець був раніше від Слова, а вони обидва передували Святому Духові. Такий висновок роз’єднував Трійцю. Іриней пояснив, що обидві події — народження Сина Отцем і випромінення Святого Духа ними обома — відбулися не в часі, й тому вони включають у себе минуле, теперішнє і майбутнє. Цей погляд став панівним, а тепер він — догма. Так була проголошена вічність, яка раніше ховалася десь у затінку мало кому відомого платонівського тексту. Нерозривна єдність і відмінність між трьома іпостасями Господа сьогодні не уявляються якоюсь великою проблемою, і ця безпроблемність, схоже, передбачає відповідь; проте не випадає сумніватись у значущості цього висновку, а надто в тому плані, в якому він живить надію. «Aeternitas est merum hodie, et immediata et lucida fruitio rerum infinitarum»[25]. Немає підстав також сумніватись і в емоційній та полемічній важливості Трійці.
23
Я не хочу розлучатися з платонізмом (що здається якимсь замороженим), не зробивши ще одного зауваження, у сподіванні, що чимало читачів зі мною погодяться:
25
Вічність — це чисте сьогодні, а також безпосереднє й прозоре втішання нескінченністю (