Нині католики світського спрямування розглядають Трійцю як щось само собою зрозуміле, проблему занудну й нецікаву, з огляду на свою абсолютну очевидність. Натомість у ліберальних колах церкви до цього постулату ставляться як до застарілої догми, яка сковує творчий розвиток християнської думки і від якої теологи, налаштовані найбільш прогресивно, вже готові відмовитися. Звичайно ж, проблема Трійці виходить далеко за межі таких уявлень. Свого часу створена так несподівано концепція батька, сина та привида, що об’єднані в один організм, може здатися інтелектуальним збоченням, спотворенням, яке можна уявити собі хіба що в жаскому сні. Якщо пекло — це картина суто фізичного насильства, то три персони, сплетені в одну істоту, — це якийсь інтелектуальний жах, здушена й оманлива нескінченність, ніби зловлена за допомогою двох дзеркал, поставлених одне проти одного. Данте{78} зобразив її у вигляді прозорих різнокольорових кругів, накладених один на один; у Донна — це переплетені змії, переплетені тісно й навічно. «Toto comscat trinitas misterio», — писав святий Паулін{79} («Незбагненною таємницею сяє Трійця»).
Якщо розглядати її окремо від концепту спокути, то ідея бачити трьох осіб в одній може здатися досить надуманою вигадкою. Якщо ж подивитися на неї як на необхідність віри, то її фундаментальна таємниця анітрохи не проясниться, але стануть очевиднішими її мета та її застосування. Неважко переконатися в тому, що коли ми відмовимося від Триєдиності — чи принаймні від Двоєдиності, — то Ісус перестане бути квінтесенцією нашої віри, вічною і незмінною, а перетвориться на такого собі випадкового посланця від Господа, якого могло й не бути. Якщо Син — не Отець, то виходить, що спокутування своїх гріхів ми дістали не від Бога; якщо він не вічний, то не буде вічною і його жертва самопринизитися до стану людини й померти на хресті. «Лише нескінченна досконалість може спасти пропащу душу на нескінченність віків», — пише Джеремія Тейлор{80}. Так виправдовується догма, хоч концепція народження Сина Отцем, а Святого Духа ними обома однаково передбачає якусь послідовність, не кажучи вже про ту свою вразливість, яка властива всім метафорам. Теологія, що заповзялася бачити між ними відмінність, стверджує, що ніякої плутанини тут немає: адже в одному випадку йдеться про народження Сина, а в другому — Святого Духа. Народження Сина — вічне, еманація Святого Духа — вічна, до такого зарозумілого рішення прийшов Іриней, вигадавши подію, яка відбувається поза часом, таке собі калічне zeitloses Zeitwort (позачасове дієслово), яке ми можемо відкинути, можемо з пошаною прийняти, але не можемо обговорювати. У такий спосіб Іриней запропонував урятувати страховище, і це йому вдалося. Ми знаємо, що він терпіти не міг філософів, і, мабуть, воювати проти них їхньою ж таки зброєю приносило йому войовничу й солодку втіху.
Для християнина перша секунда часу збігається з першою секундою Творіння — внаслідок чого перед нами постає жахливе видовище (недавно відтворене Валері) бездіяльного Бога, який змотує порожні століття у клубок «минулої» вічності. А Емануелеві Сведенборґу{81} («Vera christiana religio»[26], 1771) привиділася на межі духовного світу примарна постать, яка пожирає всіх тих, котрі докладають безглуздих і марних зусиль, прагнучи довідатися, що робив Господь до сотворіння світу.