Християнська вічність, яку винайшов Іриней, від самого початку відрізнялася від вічності александрійської. Будучи окремим світом, вона разом з тим пристосувалася бути одним з атрибутів божественного розуму. Виставленим для народного поклоніння архетипам загрожувала доля перетворитися на божества або на ангелів; саме тому їхня реальність ніколи не заперечувалася — вона вважалася навіть більшою, ніж реальність простих створінь — попри те, що як вічні ідеї вони були включені в Животворне Слово. До цих же таки ідей прийшов і Альберт Великий{82}, який називав їх universalia ante res[27]: він вважає їх вічними й такими, що передували речам Творіння, але тільки як їхні натхнення або форми. Він приділяє велику увагу тому, щоб відокремити їх від universalia in rebus[28], що є тими самими божественними концепціями, але вже по-різному конкретизованими в часі, а передусім — від universalia post res[29], тобто концепцій, які сформовані індуктивним мисленням. Часові універсалії{83} відрізняються від універсалій божественних лише тим, що їм бракує творчої сили, але більше нічим; причому схоластам навіть на думку не спадає, що категорії божественні можуть не збігатися з категоріями латини… Але, схоже, я надто забігаю вперед.
У підручниках теології ми не знайдемо спеціальних розділів, присвячених вічності. Богослови обмежуються твердженням, що це інтуїтивне й повне переживання всіх фрагментів часу в нинішній момент, і в намаганні обґрунтувати свої вигадки нишпорять у гебрейському Святому Письмі, причому виникає враження, що Святий Дух так і не зміг ясно висловити те, про що так чітко і з такою переконливістю говорить коментатор. У цьому контексті вони часто посилаються на цитату, позначену чи то погордливою зневагою, чи то прагненням наголосити на важливості довголіття: «Один день перед Господом, як тисяча років, а тисяча років — як один день», або на великі слова, які почув Мойсей і які є ім’ям Бога: «Я Той, Хто є», або на ті, які почув святий Іоанн Богослов{84} на Патмосі до і після видіння кришталевого моря, багрового звіра і птахів, які пожирають трупи воєначальників: «Я Альфа й Омега, початок і кінець»[30]. Вони нерідко посилаються також на визначення Боеція{85} (яке той сформулював у в’язниці, перед тим як померти від руки ката): «Aeternitas est interminabilis vitae tota et perfecta posessio»[31], яке мені більше подобається в майже чуттєвій інтерпретації Ганса Лассена Мартенсена{86}: «Aeternitas est merum hodie, est immediata et lucida fruido rerum infinitarum»[32]. Натомість вони, схоже, цілком нехтують темну клятву Ангела, який стояв на морі й на землі (Об’явлення, 10, 6): «Та й поклявся Тим, Хто живе по вічні віки, Тим, Хто створив небо й те, що на ньому, і землю й те, що на ній, і море та те, що в ньому, що вже часу не буде». Хоч, правду кажучи, в останньому вірші йдеться не так про час, як про затримку.
В результаті вічність залишилася атрибутом нескінченного розуму Бога, і добре відомо, що цілі покоління теологів трудилися над створенням цього Божественного розуму за своїм образом і подобою. Найбільшим стимулом для цієї діяльності була дискусія про напередпризначення ab aeterno[33]. Через чотириста років після смерті на хресті Ісуса англійський чернець Пелагій{87} висловив крамольну думку про те, що діти, які помирають неохрещеними, можуть досягти блаженства[34]. Августин, єпископ Гіппона, відкинув її з обуренням, яким досі захоплюються його видавці. Він указав на єретичну суть цієї доктрини, якої ніколи не зможуть прийняти праведники та святі мученики, відзначив, що вона заперечує постулат, згідно з яким в особі Адама всі люди вже згрішили й загинули, наголосив на тому, що вона схиляє нас до ганебного забуття тієї очевидної істини, що Адамів гріх передається від батька до сина, неприпустимо нехтує кривавий піт, нелюдські муки та розпачливий крик Того, Хто помер за нас на хресті, відкидає таємну благодать Святого Духа, обмежує ту свободу, якою ми тішимося з волі Господа. А коли нахабний британець послався на принципи справедливості, Блаженний Августин — з притаманною йому гнівною переконливістю — зазначив, що по справедливості всі люди заслуговують підсмажуватися в пеклі, але якщо Бог вирішує спасти декого, то такою є його незбагненна воля або, як скаже значно пізніше Кальвін{88}, не без певного цинізму: «Бо так Йому заманулося» (quia voluit). Це ті, хто напередпризначений спастися. Лицемірство, а може, сором’язливість теологів спонукали їх застосовувати термін «напередпризначення» лише до тих, котрі напередпризначені потрапити в рай. Напередпризначених потрапити до пекла бути не може. Це правда, що ті, котрі не одержали благодаті, терпітимуть вічні муки в геєнні вогняній, але ж Господь їх не посилає туди Своїм спеціальним рішенням, Він просто про них не згадує… Ці витончені ходи богословської фантазії оновили й збагатили концепцію вічності.
30
Уявлення про те, що час людей неспівмірний із часом Бога, можна знайти в одній з ісламських традицій циклу мірадж{820}. Як відомо, Пророк був занесений на сьоме небо осяйною кобилою Аль Бурак, де він розмовляв з патріархами та ангелами, які там живуть, і коли він перетинав сферу Єдиного, то рука Господа доторкнулася до його плеча, заморозивши його серце крижаним холодом. Коли Аль Бурак злетіла над землею, вона перекинула копитом глек з водою; повернувшись на землю, Пророк підняв глека й побачив, що з нього не пролилося жодної краплі, й він був повний. (
32
Вічність — це чисте сьогодні, а також безпосереднє й прозоре втішання нескінченністю (
34
Ісус Христос сказав: «Пустіть дітей, нехай вони прийдуть до мене». Цілком природно, Пелагія звинуватили в тому, що він ставить себе між дітьми й Ісусом Христом, тим самим готуючи для них пекло. Його ім’я, як і ім’я Афанасій (Сатанасій), схиляло до каламбурів. Усі казали, що Пелагій (