Ось така вона, загальна історія вічності, викладена у своєму хронологічному порядку. А точніше кажучи, вічностей, адже людство, у своєму бажанні проникнути в таємницю вічності, бачило її у своїх мареннях у двох дуже різних і майже протилежних варіантах: варіанті реалістів, з їхньою дивною і палкою любов’ю до непохитних архетипів створінь; і варіанті номіналістів, які заперечують існування архетипів і прагнуть помістити в одну мить усе розмаїття всесвіту. Один варіант ґрунтується на реалізмі, вченні, такому далекому від нашого буття, що я не вірю в жодну з його інтерпретацій, зокрема й у свою власну, другий — на його протилежності, номіналізмі, який стверджує реальність індивідів і умовність родових понять. І тепер ми, на зразок того розгубленого й сторопілого комедійного персонажа, який несподівано помічає, що розмовляє прозою, всі сповідуємо номіналізм sans le savoir[37]: це ніби загальна передумова нашого мислення, набута аксіома. А аксіому не обговорюють, і тому сперечатися тут немає про що.
Ось така вона, викладена у своєму хронологічному порядку історія вічності, предмет тривалих дискусій і суперечок. Люди, далекі від нас у часі, бородаті чоловіки в єпископських митрах проголошували її з амвонів, аби посоромити єретиків і переконати своїх вірних у тому, що можуть існувати три особи в одній, але насправді вони сподівались, у глибині своїх душ, що в такий спосіб їм пощастить зупинити невпинний потік годин. «Жити — це втрачати час: ми нічого не можемо ані зберегти, ані втримати, крім як у формі вічності», — писав, перебуваючи під впливом Емерсона{93}, іспанець Хорхе Сантаяна{94}. У цьому зв’язку варто процитувати зневірені слова Лукреція{95} про марноту плотського злиття: «Як ото спраглий уві сні хоче напитися, ловить губами краплі води, але спрагу свою втамувати не може й гине від неї, марно хапаючи ротом воду з примарної річки, — так і Венера дарує нам лиш маячню кохання, коли ми споглядаємо тіло й у марних пошуках екстазу тягнемося до нього тремтячими руками. І навіть тоді, коли в тілах уже нуртує близьке блаженство й Венера бризкає своїм сім’ям у лоно жіноче й закохані зливаються воєдино тілами й устами, марними будуть розпачливі їхні зусилля, бо не зможуть вони ані розчинитись одне в одному, ані стати одним буттям». Архетипи й вічність — саме ці два слова — обіцяють нам набагато більше. Не випадає сумніватися в тому, що будь-яка послідовність подій нічого нам не дає, крім розпачу, й по-справжньому висока душа прагне водночас володіти всіма хвилинами часу і всім розмаїттям простору.
Відомо, що особа зберігає свою тотожність лише завдяки пам’яті і втрата цієї спроможності перетворює людину на ідіота. Те саме можна сказати й про всесвіт. Без вічності, без цього делікатного й потаємного дзеркала, в якому відбивається все те, що проходить крізь душі, загальна історія — втрачений час, а з нею втрачена й наша особиста історія, без якої ми перетворюємося на якихось дивних і безглуздих привидів. Щоб зберегти її, не досить грамофонних платівок і проникливого ока кінокамери, що дають нам лише образи інших образів, ідолів інших ідолів. Вічність — це набагато корисніший винахід. Це правда, що її неможливо собі уявити, але й просту послідовність у часі неможливо собі уявити теж. Заперечувати вічність, припускати безповоротне зникнення років, наповнених містами, річками та людською радістю, так само невиправдано, як і вірити в те, що все це можна втримати в пам’яті.
Звідки виникла вічність? Святий Августин обходить мовчанкою цю проблему, але відзначає один факт, який начебто підказує нам можливість її розв’язання: елементи минулого і майбутнього присутні в будь-якому теперішньому часі. Він наводить і конкретний приклад: спроможність читати вірші напам’ять: «Перш ніж я почну читати вірш, він уже перебуває в мені й чекає своєї черги; як тільки я закінчу його читати, він переходить у мою пам’ять. У той час, коли я його читаю, він ніби розтягується — те, що я вже проказав, переходить у пам’ять, і чекає своєї черги те, що я маю ще проказати. Те, що відбувається з усім віршем, відбувається також з кожним його рядком і кожним словом. Те саме я скажу й про події, що тривають набагато довше, ніж читання вірша, і про долю окремої людини, яка складається з цілої послідовності подій, і про долю людства, що становить послідовність індивідуальних доль». Це підтвердження тісної взаємодії різних фрагментів часу в єдиному часі, безперечно, передбачає послідовність, що не узгоджується з моделлю незалежної від тривалості часу вічності.