Нищитель племені гігантів — це червонопикий Тор{96}. Сторож дзвона — священнослужитель нової віри, залежно від того, як він означений. Цар греків — Ісус Христос із тієї досить туманної причини, що це один із титулів константинопольського імператора, а Ісус Христос не нижчий за нього. Тур на луках меви, сокіл річкової заплави та кінь, що біжить по вершечках рифів, — це не три різні аномальні тварини, а один корабель, який терпить лихо. З цих ускладнених синтаксичних рівнянь перше належить до другого ступеня, оскільки луки меви означають море. Розв’язавши ці окремі вузли, я залишаю читачеві зрозуміння всіх інших рядків, зрозуміти які не так уже й важко. «Сага про Ньяла» вкладає їх у плутонічні уста Стейнвори, матері скальда Рефа, яка протягом цілого епізоду абсолютно прозорою прозою розповідає, як велетенський Тор надумав битися з Христом, а той не наважився прийняти виклик. Ніднер, фахівець із германської філології, шанобливо пише про «суперечливий людський вимір» цих постатей і закликає виявити до них інтерес «нашу сучасну поезію, яка так прагне віднайти цінності реального життя».
Ще за один приклад можуть правити вірші Еґіля Скалаґрімсона:
Такі рядки, як третій і п’ятий, дають нам майже органічну втіху. Те, що вони намагаються передати, не має ніякого значення, бо вони, власне, нічого не означають. Вони не закликають помріяти, не розбуджують ані образів, ані пристрастей. Вони не є відправними точками, вони — кінцеві пункти. Втіху — достатню й мінімальну втіху — ми знаходимо в їхньому розмаїтті, у різнорідному контакті зі словами цього фрагмента[40]. Можливо, саме так розумів його й автор, і його символічний зміст був простим додатком до змісту інтелектуального. Ланцюги — це боги; піратський місяць — щит; змія з піратського місяця — спис; роса меча — кров; її сокіл — крук; червоний лебідь — будь-який закривавлений птах; м’ясо червоного лебедя — мерці; фарбувальники вовчих зубів — щасливі воїни. Думка відкидає ці перетворення. Щит може обійтися й без такого визначення, як піратський місяць. Це незаперечна істина, але не менш незаперечною істиною є й той факт, що ця формула не дозволяє замінити себе «щитом», не втративши повністю свого смислу. Замінити кожен кенінґ відповідним словом не означає зробити явним прихований зміст; це означає знищити поетичний твір.
Балтасар Ґрасіан-і-Моралес, який належав до Товариства Ісуса, виступає проти надуманих перифраз із механізмом, схожим на або тотожним механізму застосування кенінґів. Ішлося про теми літа або світанку. Замість просто подавати їх, він їх обґрунтовує та узгоджує з провинною боязкістю. Ось сумний продукт цих його зусиль:
Бурхливе бико-куряче божевілля превелебного отця — ще не найтяжчий гріх його рапсодії. Значно більш гнітюче враження справляє її логічний апарат: чітко продумане розташування кожного імені та його жорстокої метафори, неможливе ствердження очевидних дурниць. Наведений вище вірш Еґіля Скалаґрімсона — це проблема чи, можна сказати, навіть загадка. Проблема неймовірної мови, мовного безладу. Щодо Ґрасіана, то, хоч це й може здатися дивним, він був добрим майстром прози; письменником, спроможним на дуже витончені знахідки. Це можна довести, наприклад, на такому реченні, що вийшло з-під його пера: «Маленьке тіло Петера Крисолоґа вміщувало в собі велетенський дух; короткий панегірик Плінія{97} можна порівняти з вічністю».
40
Намагаючись знайти класичний еквівалент цієї втіхи, який би задовольнив найвимогливішого з моїх читачів, я згадав про відомий сонет де Кеведо, присвячений герцогові Осунському, «грізному на галерах, кораблях і в піхотних лавах». Неважко довести, що в тому сонеті блискуча образність двовірша:
випереджає будь-яке тлумачення й не залежить від нього. Те саме я скажу про вираз «військовий плач», «смисл» якого очевидний, хоч і вельми примітивний: «плач військових». Щодо «кривавого Місяця», то ліпше не знати, що йдеться про символ турків, затемнений одним з розбійницьких морських походів Педро Тельєса Хірона.