Гольц-Баумерт Герхард
Альфонс Ціттербаке
Веселі історії невдахи, записані Герхардом Гольцом-Баумертом
Частина І
Добридень!
Звати мене Альфонс Ціттербаке, а років мені стільки ж, як і вам. Ви, мабуть, запитаєте, як це мені спало на думку написати книгу. До речі, твори у мене виходять не такі вже й хороші. А все почалося ось із чого. Якось я прочитав у «Робінзон-Цайтунг»[*], що організовується конкурс на кращий твір, і вирішив: спробую напишу щось. Рукопис я сам поніс у дитяче видавництво, щоб він, бува, не пропав, коли б я його надіслав поштою. [* Газета німецьких піонерів. ]
У видавництві мене зупинив якийсь чоловік.
— Добрий день, — привітався я. — Чи можна побачити Робінзона? Мені треба дещо йому передати.
Той чоловік зазирнув у список.
— Такий у нас не працює.
— Е, ні, — заперечив я. — Робінзон тут, у видавництві.
Та чоловік не пропустив мене. Я зашарівся. Коли серджусь, я завжди червонію. Я стояв і не знав, чим його переконати. На щастя, повз нас якраз проходила красива молода жінка.
— Товаришко, — звернувся чоловік до неї. — Цей юнак хоче пройти до Робінзона. Чи працює такий у видавництві?
Жінка тільки усміхнулась і повела мене з собою.
— Авжеж, працює, - сказала вона й підморгнула мені. — Він сидить на четвертому поверсі. Ходімо зі мною.
Я зрадів і відрекомендувався так, як мене завжди напучує мама:
— Мене звати Альфонс Ціттербаке.
Ця жінка була така люб'язна, що теж назвалась:
— А мене — Цвой.
Пані Цвой (мама каже, що всі незнайомі жінки — пані) хотіла йти пішки. А я побачив ліфт і захотів проїхатися.
— Гаразд, — погодилася пані Цвой. — Підіймемось ліфтом, якщо ти вмієш ним користуватися.
Я зачинив двері і натис на кнопку. Ліфт рушив угору.
— Куди краще, ніж на каруселі, — сказав я. — Ніколи ще не катався на такому класному ліфті.
Тут я ненароком зачепив плечем кнопку. Щось клацнуло і ліфт зупинився. Пані Цвой зблідла. Я теж злякався. В ліфті погасло світло. Я поцікавився:
— А ліфт, часом, не обірветься?
Та Пані Цвой, здається, не чула мене. Вона натискувала на кнопку, але марно: ліфт не рухався.
— Застряли. Боюся, що тут ми довго просидимо, — із смутком у голосі нарешті обізвалася вона.
А я вже заспокоївся. Може, приїде пожежна команда, і ми виберемося з ліфта драбиною. Мені так закортіло спуститися пожежною драбиною! В нашому класі ще ні з ким такого не бувало. Головне, щоб ліфт не обірвався.
— А Ви не захопили з собою чогось попоїсти? — запитав я. — А то, може, довго тут пробудемо.
— Ой лишенько! — забідкалася пані Цвой. — У мене ж важливе засідання!
— Погано? — знову запитав я.
— Ще й як! Наш директор дуже пунктуальний.
— Наші вчителі теж, — додав я.
Пані Цвой стукнула кулаком у стінку кабіни й закричала:
— Я поспішаю на засідання! Допоможіть!
— Не хвилюйтесь, — заспокоював я пані Цвой. — Мені теж треба здати оповідання на конкурс, та якщо ми просидимо тут довго, я не подам його вчасно і не одержу премії.
Якийсь час ми мовчали, а тоді пані Цвой обізвалася:
— Розкажи що-небудь. Альфонсе. Ми тут мов той Робінзон на безлюдному острові, то треба ж якось провести час.
— Гаразд, — сказав я. Уявив себе Робінзоном у печері та й почав розповідати. Спочатку про папугу та про постійні клопоти із своїм прізвищем. Побачив, що це їй сподобалося, і розказав про те, як ми ходили в гості, а також про жарти на перше квітня, прикрощі із складаним ножиком і ще дещо.
Пані Цвой голосно сміялася, приказуючи:
— Це ми видамо. Альфонсе. Це ми видамо…
Та я не збагнув до пуття, що це мало означати. Вона ж наполягала, і мені довелося ще розповісти про долю дядькового емальованого бідончика.
Раптом спалахнуло світло, і ми помчали вгору. На тому поверсі, де ми вийшли, біля ліфта стояли два чоловіки. Один із них скидався на вчителя. Другий, нижчий на зріст, дивився на нас крізь окуляри пронизливим поглядом. Вищий заговорив:
— Товаришко Цвой, ми ж запросили вас рівне на другу годину. — Він дістав кишеньковий годинник, поглянув на нього і насупився. Пані Цвой прошепотіла:
— Наш директор.
А я голосно:
— Вибачте, товаришу директоре. Винний я і можу це довести.
— Тебе не питають, хлопче, — перепинив мене той, в окулярах. — Зачекай, поки до тебе звернуться.
— Товариші, — вставила слово моя супутниця. — Це ж Альфонс Ціттербаке!
— Невже? — сказав чоловік в окулярах і глузливо посміхнувся. А директор ще раз позирнув на годинник і сказав:
— Перепрошую.
Він узяв люб'язну пані Цвой під руку, і вони пішли. А зараз я сиджу тут, у видавництві, і знічев'я записую все, що розповів пані Цвой. Піду аж тоді, як повернеться пані Цвой. Треба ж таки здати оповідання на конкурс. Отакої, сердито думаю я: стільки протримали в ліфті, примусили все розповісти і навіть лимонадом не почастували.
Завжди у мене прикрощі через прізвище
Хто мене добре знає, тому відомо, що я не забіяка. Вдачі я лагідної і ніколи не встряю у сварки. Але нещодавно не стримався, то й мав неприємності від дорослих. І все через моє прізвище. Альфонс — погане ім'я. Всім у нашому класі воно здається смішним, і частенько мене називають не Альфонсом, а Альфонсіусом. Але Ціттербаке[*] — ще гірше. У кожного воно викликає посмішку. Через нього наді мною нерідко кепкують у класі. Новий учитель вперше зайшов до класу, я назвав своє прізвище, і він теж посміхнувся. Та найдужче дошкуляють мені діти із сусідніх будинків. Тільки вийду надвір, вони й заводять: «Ціттербаке з'їв собаку!». Мені боляче таке чути про себе. І я біжу вулицею, посвистую і міркую собі над прізвищами, які б я хотів мати: Альфонс Цеппелін, Альфонс Мюллер ба навіть Альфонс Кнебельбарт[*], тільки не Ціттербаке. Ось того разу, коли я вийшов на вулицю, почулося:
— Ціттербаке з'їв собаку! [* Ціттербаке по-німецькому означає «тремтяча щока».] [* Кнебельбарт по-німецькому — «борідка клинцем».]
Ні, я більше не міг цього стерпіти. Я обернувся, щось крикнув (що саме, зараз не пригадую) і сердито посварився кулаком, та де там! Навіть малюки почали дражнитися. Я чкурнув геть, але вони не відставали. Зупинився — вони теж.
— Ціттербаке з'їв собаку — не вгавали вони. Саме проходив якийсь хлопчик, мабуть, років чотирьох. Він чув, як мене дражнили інші, і сам зупинився неподалік від мене, посміхнувся та й собі:
— Ціттербаке…
— Але не закінчив. Я наздогнав його і дав йому прочухана. Правда, не так відлупцював, як налякав. Але не встиг оглянутись — і мені дісталось від його мами.
— І не сором? Такий здоровий хлопець б'є малого! Що він тобі зробив? — закричала вона і дала мені ляпаса. Тим часом навколо нас уже зібралась юрба. Діти, що дражнилися, зникли, а дорослі пронизували мене сердитими поглядами і докоряли:
— Бив малого… підняв руку… поганець такий!
Бачу, що мені не виправдатися. Вони обурювались, хоч не знали, за що перепало малому. Коли б їм хтось кричав услід такі слова!
І тут я помітив, що за дорослими стоїть Фредді, найзухваліший хлопець із нашої вулиці. Він шепотів, але по губах можна було розібрати, що він каже:
— Ціттербаке з'їв собаку!
Я показав йому кулак, і Фредді зник. Погроза збунтувала людей, що оточили мене:
— Бачте, він і досі своє поганяє! Треба розказати його батькам!
Мені нічого не лишалося, як піти геть.
Увечері я сказав татові:
— Не подобається мені наше прізвище.
А він:
— Чому б це? Люди мають усякі прізвища. Є багато Шульців, а Ціттербаке…
Дорослі, от як тато, можуть називатись і Ціттербаке. А коли тобі десять років, то й прізвище може завдати прикрощів, і тоді мимоволі даси волю рукам.
— Ціттербаке… — навіть за вечерею тато міркував над моїми словами. — Не підходить прізвище, так?