Тато лише кивнув, тримаючись за щоку, а я пошкандибав на кухню і переможно висипав рибу.
— Що ти на це скажеш? — спитав я маму, піднявши коропа Юмбо.
— Чудово! — захоплено сказала мама. — Пощастило ж татові!
— Та це я все сам наловив, — заперечив я.
Тато тільки махнув рукою і ліг на канапу. Мамі довелося прикласти йому до щоки глину з оцтом.
— Наступної неділі знову поїдете на рибалку? — поцікавилася вона.
Тато заперечливо похитав головою.
— Ви ж стільки наловили цього разу! — не розуміла мама.
— Не в тому справа, — якось невиразно пробурмотів тато і затулився газетою.
Наспівуючи свою пісеньку, я пошкутильгав надвір, щоб розповісти хлопцям про рибалку. Тепер я рибалив би щонеділі. Це ж так чудово — ходити на рибалку!
Як ми з Великою Змією звалили тацю з пирогом
Скільки всього доводиться мені терпіти! Але найгірше для мене — це ходити в гості. Мені стає погано, вже коли мама каже:
— Не плануйте нічого на неділю. Поїдемо до тітки Анни.
Тітка Анна хороша — для мене у неї завжди є цукерки. Але всі приготування — вони просто жахливі. В таких випадках мама дуже нервує, безперестанку повчає нас із татом, як слід поводитися в гостях.
Якось тато одержав поштову листівку. Він зрадів і загукав до мене:
— Альфонсе, мій шкільний товариш запрошує нас до себе в гості на цю неділю. Ти ж його знаєш — ми з ним зустрілись, коли вправлялися в стрибках головою вниз.
Звісно ж, я пам'ятав його. Однак мені не дуже хотілося йти до нього в гості, бо я передчував, що від цього походу будуть самі прикрощі.
Настала неділя. Мама одягла мене в синій матроський костюм. Не люблю я такого вбрання — на ньому ж видно кожну пушинку. Тепер мушу стояти, мов пам'ятник, і пильнувати, щоб ніде на костюмі не з'явилася пляма — привід мамі посварити мене. До костюма та ще білі гольфи. Не встигнеш повернутись сюди-туди, як ті гольфи вже чорні, і знову мама сердиться.
— Що ти робиш, Альфонсе, коли заходиш до чужого помешкання? — запитала мама.
— Ну, вітаюся, — здивовано відповів я.
— Ні, ти чекаєш, поки дорослі подадуть тобі руку, і лише тоді кажеш: «Добрий день». А взагалі, ти не повинен говорити, коли говорять дорослі.
Я кивнув і подумав: почалися готування.
Мама запитувала далі:
— А що після того, як привітаєшся?
— Ну, тоді сяду і буду їсти.
А то ж як іще?
— Зовсім не те, — заперечила мама. — Даси дядькові Альфреду руку й низько вклонишся.
— Не буду кланятись, — відказав я.
— Хлопець має рацію, — втрутився тато, що вже добрих півгодини морочився з краваткою — у нього ніяк не виходив вузол. Щоб я коли почепив собі отаке на шию!..
— Ось ти не носиш краватки, а сьогодні вдягаєш, бо ми йдемо в гості, — сказала мама. — І Альфонс не кланяється щодня, а в чужих людей кланяється!
Ми з татом замовкли. Коли мама готується йти в гості, їй не можна перечити, бо вона відразу починає сердитись.
До дядька Альфреда ми їхали трамваєм. За всю дорогу я не зміг навіть у вікно виглянути, бо мама безугавно повчала:
— Всього їж потроху. Не бери пирога руками. Для цього є ложка. Не вибирай собі найкращий шматок, бо це управляє погане враження на людей.
Я тихенько заперечив:
— Поганого шматка я теж не їстиму.
І так усю дорогу.
Татів шкільний товариш живе в гарному будинку, що стоїть у великому парку. Дорослі віталися довго. Тато відрекомендував маму, дядько Альфред — свою дружину. Тоді настала моя черга. Дорослі знайомилися і весь час приказували:
— Як справи?.. Чи добре доїхали?.. Чудова погода… роздягайтеся…
Я міркував, чи й мені треба щось сказати. Мені хотілося запитати, чи доброго пирога вони спекли, але вирішив промовчати. Дядько Альфред потис мені руку.
— Ну, моя торпедо, виходить у тебе тепер стрибок головою вниз?
Я пригадав, як ми з татом вправлялися в стрибках головою вниз, і забув про уклін. Як подивилася на мене мама! Уклін дружині дядька Альфреда вийшов чудовий.
Раптом я помітив, що тут є ще й дівчинка. Це була донька дядька Альфреда. її звали Ільза. Ми мусили теж подати одне одному руки. Як того хотіла мама, я зробив низький уклін. Однак я не помітив, що при цьому Ільза ледь-ледь присіла. В той час, коли я нахиляв голову, Ільза саме випростувалася. І ми стукнулися головами. Було дуже боляче. Ільза заплакала. Моя мама геть знітилася. Мої та Ільзині батьки стали взаємно вибачатися. Ніхто на нас не дивився, тож Ільза показала мені язик, а я їй — кулак.
Потім ми зайшли до кімнати. На столі було повно всякої всячини, але я відразу ж прикипів поглядом до чудового пирога. Я не витримав і прицмокнув язиком, а мама пильно подивилася на мене.
Всі посідали. Я зрадів, що не було ніяких ложок, взяв чималий шмат пирога з начинкою і відкусив стільки, що не міг і язиком повернути. Раптом я відчув, що хтось наступив мені на ногу. «Еге, ця дурна Ільза тепер хоче мені віддячити», подумав я. Я скорчив їй таку пику, що вона аж рота роззявила з несподіванки.
І знову хтось штовхнув мене. Я зовсім розлютився.
— Хто тут штовхається ногами? — голосно запитав я і подивився на Ільзу.
Мама поклала мені на плече руку і я зрозумів, що хто-хто, а вона мої слова почула.
— Бери пиріг ложкою, — зашипіла мама.
— Та їх же тут нема, а тільки виделки, — теж пошепки відказав я.
Тоді мама тихенько пояснила:
— Та це ж і є виделки для пирога.
Таких виделок у нас нема. Я кивнув і почав їсти виделкою. Незабаром мене знову штовхнули. Тепер я помітив, хто штовхається. То була мама. Вона побачила, що я їм восьмий шматок, а штурхан означав: перестань їсти!
Довелося покласти виделку. Помітивши це, дядько Альфред сказав:
— Альфонсе, якщо ти так їстимеш весь час, то ніколи не виростеш.
— Красно дякую. Я наївся, — відповів я і скоса глянув на пиріг.
Дружина дядька Альфреда теж взялася припрошувати:
— Та візьми ще шматочок, візьми!
Я тільки похитав головою.
— Не манірся, — додав тато і відразу ж здригнувся.
Певно, мама наступила йому на ногу.
Я більше нічого не їв. Після кави нам з Ільзою довелося вийти з кімнати. Спочатку ми не розмовляли. Одначе згодом я дізнався, що вона чудово вміє гратися в піжмурки. А коли я довідався, що їхній загін любить бавитися в індіанців, що там Ільза — дружина ватажка і звати її Велика Змія, вона мені сподобалася.
Раптом у мене забурчало в животі.
— Страшенно голодний, — пробурчав я.
Велика Змія теж хотіла їсти. Її мама сказала, що не можна багато їсти, коли вдома гості. Але Ільза знайшла вихід із становища.
— В комірчині є таця з пирогом, — згадала вона. — Ми проберемось туди і візьмемо трохи.
Спочатку я вагався. Мама, безперечно, сказала б, що гість не сміє заходити в чужу комірчину. Та Велика Змія нагадала, що ми індіанці, а індіанцям усе дозволяється. До того ж ми голодні. Ми зайшли до кімнати й попрощалися з дорослими. Я вклонився, вона присіла. Дорослі приємно здивувалися, що ми добре затямили їхні настанови.
Потім ми прокралися на кухню. Велика Змія тихо відчинила комірчину. Пиріг був високо вгорі. Ми принесли стільця. Поліз я, бо був вищий на зріст.
— Нам ще потрібні виделки, — нагадав я. Гості ж не повинні забувати про такі речі.
Велика Змія показала мені язик:
— Нащо ті дурні виделки? Обійдемось і без них.
Я захоплено кивнув. Ми з'їли по шматку. Потім я поліз іще. Цього разу у мене вийшло не зовсім як слід. Тільки я простягнув руку, як таця з рештками пирога посунулася. Один шматок я зумів підхопити, а другий упав Великій Змії на праве плече, крихти посипалися їй за комір. Та найгірше було те, що, впавши, таця страшенно загриміла. З переляку ми так і вклякли на місці. Через якусь мить батьки вже стояли в кухонних дверях. Попереду були наші мами.