«Ми у наступ підем мужньо,
бо команда наша дружна!
Ми ваш захист прорвемо,
ми вам гол заб'ємо!»
Тільки-но зібрався йти, а мама каже:
— Можеш піти на футбол, але спочатку — швиденько збігай в амбулаторію і забери мою довідку.
Я вже й так запізнювався на футбол, але в амбулаторію теж треба збігати. Це на вулиці Шмідта. Мама пояснила, як туди йти. І я подався. Якраз на вулиці Шмідта я зустрів нашу команду та інших хлопців, що йшли на футбол.
— Хіба ти не будеш грати? — закричали друзі. — Ходімо з нами.
— Обов'язково! Тільки швиденько принесу мамі з… — Я не міг пригадати, як воно називається.
Бруно помітив, що я затнувся, і відразу напосів на мене:
— Що, не знаєш, як викрутитись?
— Я обов'язково прийду на спортмайданчик, незабаром прийду! — вигукнув я. Спробуй не прийти. Що тоді подумають хлопці?
Але куди мені йти? Я зовсім забув. На вулиці Шмідта є велика кооперативна крамниця, де продають електричні лампочки. Над дверима вивіска: «Лампочки — світильники — абажури». А чи не називається та установа, куди мені треба сходити, ламполаторія? Я зайшов до крамниці й звернувся до продавця:
— Я хотів би одержати медичну довідку для мами.
Продавець насупився:
— Медичну довідку? — перепитав він. Я помітив, що в нього зіпсувався настрій.
— Ти що, глузуєш наді мною? — запитав він сердито.
Я почервонів.
— Ні, зовсім ні! — Тепер я розсердився, але сам на себе. Як же воно називається?
— Хіба це не ламполаторія?
Продавець раптом засміявся:
— Ти, певно, маєш на увазі амбулаторію, лікарню? Через чотири будинки далі по нашій вулиці.
Лютий вибіг я з крамниці. Але згадав, що забув подякувати і знову влетів до крамниці, наштовхнувся на якогось чоловіка у дверях, гукнув «дякую» і вибіг надвір. Ух! Ну й справи!
Аж ось і амбулаторія. При вході — медсестра:
— Ну, малий, де в тебе болить?
Від бігу я так захекався, що не міг пояснити, чого прийшов. Але ж я не хворий!
— Еге, ти боїшся. Напевне, до зубного. Зубного всі діти бояться.
Хоч я й не боявся зубного лікаря, але так важко дихав, що не міг заперечити. Я опинився у великій приймальні, а медсестра гукнула:
— Тут малий пацієнт до зубного лікаря Генкеля.
Раз! І я вже сиджу на білому стільці у зубного і чую, як сестра шепоче йому:
— Це, мабуть, боязкий — не промовив жодного слова. Лікар підійшов до мене і звелів кілька разів зробити вдих і видих, щоб заспокоїтися. Та мені й так не було страшно. Я ж прийшов по довідку для мами.
— А тепер оглянемо зуби.
Зубний лікар Генкель пильно поглянув на мій рот, але я не відкрив його. Навіщо?
Лікар суворо дивився на мене. Настрій у нього зіпсувався. Він насупився:
— Такий великий і боїшся?
— Ні, — заперечив я і більше не встиг нічого сказати, бо лікар уже вставив мені між зубів дзеркальце і паличкою став шкрябати мої зуби.
— Гм… я… по… ма… — Це мало означати: «Я ж прийшов по довідку для мами». Але лікар нічого не зрозумів.
Він усе нишпорив дзеркальцем у мене в роті і шкрябав мої зуби.
— Ти нерегулярно чистиш зуби. Ага, тут ось маленька чорна плямочка…
— Гм… я… по… — Та вже гула бормашина.
— Ну, хіба було боляче? — привітніше запитав лікар. — Все. До побачення, малий.
Лікар назвав мене малим, хоч і сам був не набагато більший за мене. В роті у мене було солодко і пекло.
Я знову стояв сам у порожній приймальні. Відчинилися інші двері, й сестра гукнула:
— Наступний, будь ласка!
Я озирнувся. Певно, це я наступний.
— Що в тебе болить? — запитав новий лікар і, не чекаючи відповіді, заговорив сам. — Зараз подивимось, тільки не хвилюйся, сідай…
У цього лікаря була сива борода і веселий погляд — це впало мені в очі. Я слухняно роззявив рота, дозволив обмацати собі шию, відчув, як лікар щось устромив мені в ніс, а потім посвітив у вуха.
— Все гаразд! — вигукнув лікар і засміявся. Потім враз посерйознів:
— Правда, вуха…
Я злякався. Що з моїми вухами?
— …треба краще мити. А то доведеться посіяти в них моркву.
Точнісінько, як мама. Вона теж завжди присікується до моїх вух.
«Якась дурна ам…» — подумав я і знову забув, як воно називається. Знову я стояв сам у порожній приймальні. В третіх дверях з'явився третій лікар. Я скоса глянув на табличку на дверях: «Лікар по всіх хворобах Пайкельт».
Що ж цей буде зі мною робити? Я вирішив мовчати та й годі. Навіщо говорити, коли ніхто тебе не розуміє?
— Пізненько ти прийшов, — сказав лікар Пайкельт, позирнувши на мене крізь окуляри. Я мовчав.
— Ти останній з гандбольної команди. Малуватий, як на воротаря.
Але ж я не граю в гандбол, не записувався до доктора Пайкельта і ніякий не останній.
Лікар Пайкельт обслухав мене, звелів зробити десять присідань і знову обслухав.
— Здоровий, — сказав він. — Тільки заслабкі м'язи. Дуже худий. Погано їси?
Я кивнув.
— Треба більше їсти, більше бувати на свіжому повітрі, а повернувшись додому, знову добре їсти. Якнайбільше овочів.
Точнісінько теж саме завжди каже тато. Я похнюпив голову, коли лікар Пайкельт записав у якомусь папері, що я не годжуся в гандбольну команду. Замалий, дуже худий. І лікар, мов тато.
Нарешті я пройшов усіх лікарів. Мерщій тікати з цієї дурної… а… а… Ет, все одно, як воно називається.
Коли я пробігав повз крамницю, де продають лампочки, то знову згадав про мамину довідку. Я ж не для того ходив до а… амбулаторії (знову згадав), щоб комусь показувати зуби та робити присідання. Ще швидше я помчав назад.
Час прийому скінчився. Двері замкнули. Я подзвонив. Нарешті вийшла та сама медсестра.
Цього разу я спершу теж не міг нічого сказати, так захекався.
— Ти ж тільки-що був тут. Чого тобі ще треба?
— Я не хотів… мені… Я не боявся, бо мені ж треба тільки довідку для мами… Ціттербаке.
Сестра була невдоволена. Мабуть, подумала, що я просто дратуюся з нею.
— Ти міг би це зразу сказати.
Сестра неабияк розсердилась. Вона швидко знайшла записку для мами. «По три краплі тричі на день» — так було там написано.
Я зарікся ходити в амбулаторію. Краще завжди чиститиму зуби, митиму вуха і добре їстиму.
Але на цьому прикрощі не скінчились. Ще ж футбол!
Коли я прийшов на спортмайданчик, якраз пролунав фінальний свисток закінчити гру. Наша команда програла з рахунком 11:3. Всі сердито дивилися на мене, ніби я був винний у цьому.
— З тобою ми куди краще прокричали б наше гасло. І напевне виграли б.
Навіть Петер, наш справедливий голова ради загону, просто лютував:
— Де твоє слово. Альфонсе? Ти ж збирався вчасно прийти!
— Я був у лам… лампо… Як воно, кляте, називається?
Не дочекавшись мого пояснення, Бруно крикнув:
— Викручується! Кинув нас напризволяще. Викликати Ціттербаке на раду загону!
Мабуть, завтра доведеться мені виправдовуватися перед радою загону. А що скаже рада, коли розповім, як лікарі говорили мені: чистити зуби, мити вуха, більше їсти. Вони ще й закинуть мені, що, мовляв, я не виконую піонерського правила: «Піонер дбає про чистоту і здоров'я свого тіла».
А ще довготелесий Герберт із сьомого «А» скаржиться, що хтось був у лікаря і видавав себе за воротаря гандбольної команди. Хай той нахаба тільки попадеться Гербертові, то він йому… Ну, зробить щось погане.
Отака пригода сталася зі мною. А хто у всьому винний?
Як я готувався стати космонавтом
Інколи тато каже:
— Альфонсе, не будь такий балакучий. Ти вибовкуєш усі свої таємниці. Ми, Ціттербаке, зовсім інші — ми мовчазні. Це у тебе, мабуть, від маминої рідні.