Выбрать главу

— Альфонс має рацію. Допомагати — це дуже важливо. На раді загону ми склали довгий список. Записали, де живуть старі й хворі, де малі діти лишаються самі вдома, а також із яких родин служать в армії солдати. Вирішили всім їм допомагати, але по змозі таємно. Домовилися на їхніх будинках понамальовувати голубою крейдою великі «Т» — це мав бути наш знак.

Коли не вдасться допомогти таємно, тоді треба подзвонити і ввічливо усе пояснити.

Я одержав доручення принести одній бабусі вугілля з підвалу, нарубати дров хворому пенсіонерові, доглянути маленьку дівчинку, бо її мама пізно повертається з роботи.

— Все зрозуміло. У Ціттербаке все буде гаразд, — сказав я.

Примчавши додому, я взяв у підвалі сокирку і подався виконувати завдання. Гаррі попередив:

— Подзвониш до бабусі Тіфтрунк і попросиш у неї ключ від сарая.

Та я був хитріший. Цікавіше ж усе зробити потай. Спочатку я крадькома обійшов навколо будинку, а потім підійнявся і спустився сходами. На подвір'ї гралося кілька малят.

— Гей, карапузи, де тут сарай бабусі Тіфтрунк? — запитав я.

Вони показали. На сараї висів замок, але вікно було прочинене.

«Витримка, Ціттербаке», — подумав я і пригадав, як заради важливої справи Тимур їздив на мотоциклі. І я тихо заліз в сарай. Діти на подвір'ї закричали:

— Тепер будемо гратися у вовка й сімох козенят. А вовка ми замкнемо!

Грюк! І вони зачинили вікно. Отак просто попав у пастку! Я постукав тихенько, потім дужче. Діти показали мені язика і повтікали. Я застукотів у двері так, що вони аж задрижали. Мені ж треба вийти, щоб виконати завдання. Проте ніхто не приходив. У мене під курткою була сокирка. А чи не вибити двері? Ні, це не годиться. Щоб не марнувати часу, я підгорнув на купу вугілля, перебрав картоплю, вичистив стару гасову лампу і з сокиркою став полювати мишей.

Вже смеркало, коли до сусіднього сарая прийшов якийсь дідусь. Він, певно, хотів набрати вугілля. Я загупав у двері й погукав:

— Випустіть мене! Я в сараї бабусі Тіфтрунк!

— А хто ж ти? — недовірливо запитав дідусь. — І як ти туди попав?

— У мене тимурівське доручення, а малюки зачинили вікно!

Нарешті той дідусь привів бабусю Тіфтрунк. Бабуся здивовано поглянула на мене:

— Чим ти тут займаєшся, і що тобі треба?

Я показав їй прибраний сарай.

— Маленьке тимурівське доручення, — пояснив я і, схопивши відро з вугіллям, кинувся повз обох старих людей сходами нагору. Поставив відро перед дверима бабусі Тіфтрунк і прожогом шмигнув крізь сінешні двері надвір. «Блискуче впорався. Альфонсе», — похвалив я сам себе. А тепер за друге доручення. Треба нарубати дров для пана Тілеке. З бабусею Тіфтрунк мені пощастило, то й тут я вирішив допомагати потай.

Пан Тілеке мешкає у маленькому будиночку в кінці вулиці Шмідта.

Я обережно переліз через паркан і побачив у кутку кілька дощок, які стояли там ніби зумисне для того, щоб їх порубали. Я заходився колоти. Але це виявилося не такою простою справою. Мабуть, дошки були з дуба чи з якогось іще твердішого дерева. Моя сокирка підскакувала, мов пружина, вогнем горіли руки, і я вкрай розлютився. Раптом чиясь дужа рука вхопила мене за карк.

— Що це ти робиш із моєю етажеркою?

В напівтемряві я побачив білі вуса і двоє голубих очей.

— Рубаю дрова для пана Тілеке. Виконую невідкладне тимурівське доручення.

Рука на мить відпустила мій карк.

— Чого це ти рубаєш для мене дрова?

— Цього не можу сказати, — сказав я і ступив кілька кроків назад. — Тимурівські справи.

— Облиш лихі жарти. Ти вже й так добряче понівечив мою етажерку. Хіба тепер поставиш її в кімнаті?

І довелося мені хутенько забиратися геть.

Я пішов до родини Радтке. Довго дзвонив і стукав. Нарешті за дверима почувся тоненький голосок:

— Хто там?

— Це хороший дядечко Альфонс, — сказав я. — Відчини. Будемо разом гратись.

Маленька дівчинка повільно відчинила двері. Раз! І я ввійшов. Але побачивши мене, дівчатко закричало й кинулося тікати в кімнату.

— Чорний чоловік! — репетувало воно. — Чорний чоловік!

— Тс-с-с, — спробував я заспокоїти дівчатко. — Не так голосно! Не бійся. Нумо гратися!

Аж раптом переді мною справді з'явився чорний чоловік! Я злякався і сам хотів тікати, але, придивившись, упізнав себе в дзеркалі. Я був брудний з голови до п'ят, аж чорний. Синя крейда, якою я мав малювати тимурівські «Т», перемішалася з вугільною пилюкою. На чубові почіплялось павутиння, а черевики були жовті від глини із саду пана Тілеке.

Було вже пізненько. Незабаром повернулася з роботи пані Радтке. Схлипуючи, дівчатко сховалося за своєю мамою.

— Цей чорний чоловік хотів мене зарубати! — вигукнуло воно.

— Дурниці. Я Альфонс Ціттербаке, з тимурівської команди, — пояснив я.

Але пані Радтке не стала мене слухати, а взяла за руку й повела додому.

Тільки-но ми переступили поріг, як мама сказала:

— Альфонсе, Альфонсе, щоразу нове горе. Що ти знову накоїв?

Та найгірше було наступного дня в школі. На великій перерві в учительській я побачив бабусю Тіфтрунк, пана Тілеке і пані Радтке. Вони розповідали про якогось телепня, який був у них вчора. Я зразу ж підійшов до Петера і сказав:

— Коли вам потрібні дописи до стінгазети, я напишу.

Петер недовірливо поглянув на мене:

— Ти ж не любиш писати до стінгазети.

— Напишу щось про тимурівську команду.

— Чудово, — погодився Петер.

Я гадав, що коли сам напишу, то мене не так гостро критикуватимуть. В цю мить до нас підійшов Гаррі. Обличчя у нього було заклопотане. Він спитав:

— Хто вчора виконував тимурівське доручення у бабусі Тіфтрунк…

А я тихенько доказав:

— …і в пана Тілеке, і в родини Радтке?

Отаке виходить, коли хочеш зробити добре діло! Всі кажуть, що тепер мені треба написати до стінгазети самокритичний допис, бо я все зробив не так, як слід.

Звісно, хороші вчинки робити нелегко. Завтра треба знову йти на завдання.

Що ж я робитиму, якщо прийду, а вікно в сарай буде зачинене?

Як я доглядав звірят

Якось приходить до мене Бруно та й каже:

— Ціттербаке, ти ж мій друг.

Ясна річ, просто так він цього не казав би. Щось хоче від мене. Тож я тільки підтакував.

— Знаєш що? — продовжував Бруно. — Через два тижні я поїду. Хай мій золотавий хом'як поживе трохи в тебе, згода?

Я дуже люблю звірят. У мене самого є папуга, на ім'я Чистун. Досі я тільки чув про золотавого хом'яка. От мені б такого!

— Добре, але принеси корм, — погодився я.

Наступного дня прийшов Петер. Він теж щось хотів.

— Альфі, — почав він. — Я їду до заводського піонерського табору. Батьки теж їдуть. Чи не могла б у тебе тимчасово пожити моя кішка?

Взяв я і кішку. А коли Ервін запитав мене, чи не міг би він принести мені своїх дев'ятеро білих мишей, бо теж їде до заводського піонерського табору, я сказав:

— Ти третій із звірятами. Та вже принось. Два тижні побуду директором зоопарку.

Я приніс усіх звірят додому. Мама сплеснула руками і сказала:

- Їх же треба годувати! Що ти собі думаєш! А в квартирі ще й смердітиме?

— Дарма, — відказав я. — Вже якось разом перебудуть.

Вночі я проснувся від крику. Кішка втекла відчиненим вікном, а Чистун помітив і закричав їй услід:

— Дурний, дурний!

Я насилу вгамував його. Гарний початок! Отак бути директором зоопарку.

Наступного дня оббігав я півміста — шукав Петерову кішку. Аж увечері вгледів її чорно-білого хвоста у дверях м'ясного магазину. «Якщо кішка з'їсть кільце ковбаси, то доведеться мені заплатити із своєї скарбнички», — подумав я і кинувся за нею. Перескочив через прилавок і вже майже схопив її, але підсковзнувся і зачепив рукою великого горщика із смальцем. Горщик розбився. Збіглися продавці. Вони ніяк не хотіли вірити, що я просто намагався врятувати ковбасу.