На ніч я замкнув кішку в коридорі. Вона не могла втекти, то хоч вискочила на вішалку і звалила мамину парасольку. Більше нічого вона не накоїла.
Проте цієї ночі сталося ще дещо.
Я спав неспокійно. Все думав про кішку: чине вискочила вона знову в вікно? І весь час дослухався. Раптом мені здалося, ніби десь у кімнаті пиляє маленька пилка. Потер вуха — нічого не допомогло. В пітьмі все пиляла пилочка: ж-ж-ж. Вранці я сказав про це мамі.
— Альфі, ти з твоїми звірятами… Хто його знає, що ти чув уночі. Ти вже став якийсь, мов не свій.
Але ж я справді чув. Може, хтось хотів покрасти звірят? Якщо таке станеться, що тоді скажуть мені друзі? Я зазирнув під ліжко, за шафу. Ніде нічого. Гаразд, простежу наступної ночі.
Кішка знову залишилася в коридорі. Шапки і парасольки я прибрав, то вона скочила на полицю і звалила корзину з білизною. Це трапилося серед ночі. Хіба тут заснеш? Я прокинувся. Знову чую пилку. І досить ясно. Однак я нічого не знайшов. Зате мама знайшла. Прибираючи кімнату, вона вимела з-під вікна цілу жменю тирси.
— Що це? — запитала вона мене. Я здвигнув плечима. Мама обдивилася скрізь і знайшла в підлозі дірку, завбільшки з кулак.
— Оце ж і є нічна пилка! — вигукнув я. — Хто б це міг бути?
Третьої ночі, коли кішка те й робила, що скакала на двері і клацала клямкою, я знайшов і нічного пиляра. Золотавий хом'як виліз із ящика, присів і своїми гострими зубами взявся гризти дошку. Коли я спробував його впіймати, він укусив мене за палець. Я взяв його обценьками для вугілля і так посадив назад у ящик.
— Альфонсе, із цими звірятами так далі не можна, — сказала мама. — Вони зруйнують нам квартиру. Через них не можна заснути. Щось треба робити. Ти їх хоч годуєш?
Ой леле! Про це я зовсім забув.
Я швиденько розшукав пакетики, що їх мені дали Петер, Ервін і Бруно. Який пакетик для кого? Щось я записував. Ага, ось і записи: «Більше молока», «Добре моркву», «Тверді сухарі».
Я ламав собі голову над записами і не міг второпати, кому що давати. «Молоко біле, — подумав я. — Воно напевне, для білих мишей. Хом'як любить тверді речі, то нехай гризе сухарі, а кішка — моркву».
Наступного ранку я дав хом'якові молока, кішці сухарів, а мишам овочів. Але ж і вередливі ці тварини. І що менше вони їли, то дикіші ставали. Кішка вилізла на кухонний стіл і зжерла півфунта фаршу — з нього мама збиралася приготувати нам вечерю. Хом'як прогриз картонну накривку, якою я накрив його ящичок, виліз і перегриз ніжку канапи. Мій Чистун, що завжди був зовсім ручний, через усіх цих звірів у квартирі геть здичавів. Цілими днями він кричав «дурний, дурний!» і «забирайся геть, забирайся геть!» Я ледве витримував усе це, але піти кудись теж не смів — треба ж було дати раду тваринам.
Наступної ночі я зачинив кішку на кухні, а все їстівне поховав. Вона нічого не могла поцупити, то хоч звалила чайника з кухонної плити.
З хом'яком я вчинив ще хитріше: зачинив його до Чистуна в клітку.
— З цієї дротяної хатки не втечеш, — сказав я і посварився кулаком. Хом'як уважно подивився на мене своїми маленькими чорними очицями, які, наче. перлинки, виглядали з коричневого хутра, і мені здалося, він сміється наді мною. Чистун не дуже охоче прийняв нового пожильця. Він сидів угорі на жердинці й розглядав хом'яка.
Серед ночі розігрався жахливий спектакль. Хом'як поперегризав жердинки. Чистун пурхав по клітці, своїм гострим дзьобом клював хом'яка в голову і кричав:
— Забирайся геть, дурний, дурний, дурний!..
За це хом'як вирвав у нього із хвоста три довгі чорні пір'їни. Мені вдалося їх відокремити аж під ранок, а моя піжама стала на спині мокра від поту.
А вранці скоїлося найгірше. Я зібрався погодувати мишей.
— Будьте розумні, — звернувся я до них. — Сидіть у своїй склянці, крутіть колесо і тільки попискуйте.
Я так розчулився, що перекинув посудину. Мов маленькі снігові м'ячики з ніжками, розбіглися білі миті по квартирі.
— Тривога! — заволав я.
Кішка саме лежала на печі. Вона вмить завважила тривогу. З очей у неї посипалися іскри. Одним стрибком скочила вона вниз і стрілою кинулася за мишами. Я перелякався, адже вона всіх їх поїсть!
— А дзусь, злодійко! — крикнув я.
Раптом на кухні заверещала мама. Що там сталося? Я помчав туди. Мама стояла на стільці, закривши руками обличчя.
— На кухні миші! Забери геть цих жахливих створінь! — кричала вона.
В цю мить одна біла миша кулею влетіла на кухню, а за нею — кішка, вишкіривши гострі зуби. Мама закричала знову. З переляку миша подерлася по моїх гольфах. Кішка хотіла її вхопити, підскочила, та тільки вкусила мене за литку, а миша тим часом упала додолу.
— Тривога! — закричав я знову, схопив віника і прогнав кішку за двері. Все б нічого, тільки дзеркальце, що висіло в коридорі, розлетілося на друзки — я зачепив його віником.
А зараз треба розшукати дев'ятеро мишей. Мама сіла на кухонний стіл і сказала, що не встане, поки всі миші не будуть піймані. Двох я вже упіймав. Та де шукати решту? А кішка? Доведеться знову бігати по всьому місту. І якщо вона забігла до м'ясного магазину, то треба брати з собою і скарбничку. Хом'як теж прокинувся. Чути, як він догризає другу ніжку канапи. Але я не можу вийти з кухні, бо саме присвічую під кухонною шафою — шукаю білих мишей. Чистун, якому золотавий хом'як обірвав хвоста, щодень стає зліший. Чіпляється за гратчасту стелю клітки й кричить:
— Альфонс дурний! Забирайся геть!
Отакі у мене літні канікули!
Не можу вийти надвір — треба слідкувати за звірятами. От так халепа! Але те ще добре, що друзі не дали мені на утримання інших тварин. Що, коли б це були орли, шакали чи крокодили? Але з мене й цих досить. Ще цілий тиждень мушу нидіти з ними. Хто його знає, що може ще статися.
Як я хотів з'їсти шістдесят яєць
— В цілому ти не справжній Ціттербаке, — сказав якось тато. — Ми, Ціттербаке, ось такі! — І показав на шафу для одягу. — А ти?
— Тобі теж далеко до шафи, навіть до половини її! — спересердя відказав я.
Мама хотіла щось додати, але промовчала, побачивши, що тато набурмосився. Потім він зігнув руку. Під сорочкою здійнялася справжня гора м'язів.
— Спробуй і переконаєшся! — запропонував тато.
Я натиснув спочатку вказівним пальцем, потім великим. Гора м'язів здавалася залізною.
— Бачиш! — І тато задоволене усміхнувся. — А в тебе?
— Давай попробуємо у мене, — відповів я і зігнув руку.
Коли тато вхопив мене своєю дужою рукою, я зойкнув, бо він придавив мої м'язи аж до кістки.
— Пхе, ніщо, — скривився тато.
Тепер заговорила мама:
— Ти не повинен бути таким кволим, Альфі. Передовсім масло і вівсяна каша…
Суп із вівсяної крупи! Мені аж замлоїло. Я закопилив губу. А далі пішло й пішло: більше їсти, більше бувати на свіжому повітрі, післяобідній сон…
— І взагалі, намагайся стати справжнім Ціттербаке, — так закінчив нашу розмову тато. І я заходився наминати вівсяну кашу.
Звісно, мати такі м'язи, як у тата, — непогано, обдумував я нашу розмову, лежачи ввечері в ліжку. Тоді, певно, я зміг би відлупцювати Бруно, якби той розсердив мене. І підніс би відразу четверо відер вугілля — по двоє в кожній руці.
Прийшовши наступного дня із школи, я мав, як завжди, підігріти собі обід. Мама поставила його на плиту, і мені треба було тільки запалити газ. Про це я часто забував, а сьогодні згадав. Щоб стати справжнім Ціттербаке, за раз виїм цілу каструлю, вирішив я. Каструля саме стояла на плиті. Чималесенька! Я зняв накривку і здивувався. Каструля була повнісінька яєць. Я повинен їх усі поїсти? «Це, напевне, випробування, — подумав я. — Щоб стати Ціттербаке, як шафа, всі ці яйця треба з'їсти за один раз». Я зварив усі яйця і заходився їсти. Після третього мені уже не хотілось, але все-таки я з'їв п'ятеро. Здавалося ж, я не взяв жодного. Я виклав яйця з каструлі й перелічив їх. Лишалося 55 яєць! Ні, стільки я не зможу з'їсти. Навіть одного не подужаю. А як не доїм яйця, будуть прикрощі. Мама скаже: