— Ти знову не їв?
А тато додасть:
— Справжній Ціттербаке… — ну, ви вже знаєте, що він скаже далі.
Нічого, я придумав. Вийшов надвір і звернувся до Бруно, Петера й Ервіна:
— Ви хочете їсти?
— Ні, а що таке? — запитали вони.
— У нас є класні яйця, і треба їх знищити.
Як справжні друзі, вони прийшли до мене додому, і ми з'їли ще чимало: Бруно четверо, Петер двоє, Ервін двоє з половиною і я пів-яйця. Але ж це тільки дев'ятеро! Лишилося ще 46 штук. Одне яйце я дрібненько покришив і висипав у миску Чистунові. Але той теж не великий любитель яєць. Отже, ще 45. Я знову вийшов надвір і привів цілу ватагу дітвори. Всі разом з'їли 17 яєць. Одна мала дівчинка навіть запхикала, бо від яєць у неї заболів живіт. У мене самого живіт уже давно болів, та я терплячий.
Що робити з рештою яєць, я не знав. Пересиливши себе, з'їв ще одне. Після цього мені не лишалося нічого іншого, як лягти на канапу і попивати воду.
«Що ж воно буде? — думав я. — Тато з мамою скажуть, що мені треба нарешті стати справжнім юнаком, а я навіть яєць не поїв».
Мені таки перепало, але трохи не за те. Я все ще лежав на канапі, коли повернулася з роботи мама. Спершу вона зайшла на кухню і гукнула до мене:
— Альфі, ти знову нічого не їв? Що з тебе буде?
— Що? Я нічого не їв? Їх залишилося всього кілька! — відповів я. — Не збираюся тебе обдурювати.
Було чути, як мама торохтить на кухні посудом.
— Навіть до смаженої картоплі не торкнувся, — долинуло до моїх вух.
«Чому це смаженої картоплі? — сердито подумав я. — Спершу 60 яєць, а тоді ще й смаженої картоплі!»
Раптом мама зойкнула, і на підлогу впала металева накривка.
— Що… це? Де яйця? Що ти з ними зробив?
— Та яйця… — почав я, і мені захотілося бути чесним. — Я їх поїв із своїми друзями, але більше ми не подужали.
Мама стояла у дверях і сердито свердлила мене поглядом.
— Яйця, яйця! — приказувала вона. — Ними я хотіла підсипати квочку! Такі чудові яйця! — ще раз вигукнула вона.
На кухонному столі лежала мамина записка: «Підігрій смажену картоплю і приготуй собі яєшню». У мене в животі бурчала купа яєць, а мама ж наказувала мені з'їсти тільки одне.
Мама вкотре каже, що я страшенно неуважний. А що мені робити? Гадав, хоч раз по-справжньому попоїв, а виявляється, знову все не так, як треба.
Я лежу на канапі й спостерігаю за Чистуном. Він сидить у своїй клітці, схилив набік голівку і дивиться в миску на покришене яйце.
— Так, так, — уголос подумав я. — Обом нам тяжко…
Як я катався на «кротові»
Я завжди думаю собі: в селі не буває ніяких пригод, адже там нема техніки, а тільки корови, коні та собаки, що на техніці не розуміються.
На літні канікули я знову поїхав до дядька Тео й тітки Марти.
— Тільки цього разу в корівник я не піду, — з самого початку попередив я дядька Тео, бо добре затямив торішню пригоду з коровами.
Дядько Тео засміявся: — О, у нас новий корівник, і доїмо по-новому, «ялинкою». Цю річ тобі треба обов'язково побачити, хлопче з міста.
«Що воно за ялинка?» — подумав я, але промовчав. На вечерю тітка Марта подала картоплю в лушпинні й маринованого оселедця. Чудовий оселедець! Я їв, а думав про ялинку в корівнику. Дідько його знає, як можна ялинкою доїти корів? Може, то корівника вистеляють ялинками? Але чи подобається коровам лежати на глиці? Чи ялинками годують корів? Може, вони залюбки їдять такий корм?
Я похвалився тітці Марті й дядькові Тео, що у нас тепер сміття вивозять не кіньми, а машинами. Ззаду до машини підносять ящики, і вона сама вигрібає сміття. І сміттярам тепер менше мороки.
Тітка Марта і дядько Тео зовсім не здивувалися, коли я розповів їм про це.
Тітка Марта сказала:
— А у нас тут комбайни. Вони самі косять збіжжя, зразу ж його обмолочують і викидають готовий хліб.
Дядько Тео підморгнув мені:
— Печеного хліба комбайн ще не викидає, але до цього вже недалеко, і тоді праця селянська стане ще легша.
— У нас нове електричне освітлення на вулицях, — гордо повідомив я.
— А в нас у кооперативі тепер електричні доїльні апарати, — сказав дядько Тео і знову підморгнув мені. А я подумав собі: «Того, що у нас є, у вас не буде, а ваше ми побачимо».
Наступного дня ми з дядьком Тео пішли подивитися на новий корівник. Який же він чудовий, а чистота — мов у лікарні!
— Тут коровам добре, і молока вони дають більше, ніж давали у тих старих темних хлівах, — розповідав дядько Тео, погладжуючи корову по лобі. Я вже був навчений і остерігався підходити близько до корів. Але мені не хотілося здаватись, і я сказав:
— Так, у вас у кооперативі гарний корівник. Що правда, то правда. Але одне незрозуміло: де ви рубаєте для корівника ялинки?
Дядько Тео здивовано подивився на мене:
— Які ялинки?
— Ну, найновіша наука. Ви ж самі казали, що доїте корів ялинкою?
Спочатку мені здалося, що заревів бугай. Але це так зареготав дядько Тео, приказуючи:
— Ялинки… може, ними лоскочуть корів, щоб надоїти більше молока? Го-го! Ну й насмішив ти мене!
Дядько Тео реготав так гучно і так сопів, що всі корови, які були в цьому науковому корівнику, повернули до нас голови і понашорошували вуха.
Я був ображений.
Дядько Тео поплескав мене по плечу своєю широкою, мов лопата, рукою.
— «Ялинка», Альфонсе, — це така установка, нове досягнення науки. Нею ми доїмо корів швидко й чисто. Глянь, зовні вона скидається на ялинову гілку. Ось чому і назва така. Хіба ти цього не знав?
Отак я осоромився із своєю машиною-сміттєвозом та новим освітленням вулиць.
Тут, на селі, у них таки багато цікавого. А скільки ще прикрощів тут було у мене!
У дітей сільської школи теж є піонерський табір. Я ходив туди, хотів побачитись із торішніми знайомими. З ними було дуже весело. Ходив я також на їхню піонерську лінійку. Щоб вони не мали мене зовсім дурним, я їм сказав при першій же зустрічі:
— У вас чудовий корівник. А «ялинка»? Це ж найновіше досягнення техніки!
І я вдав, ніби давно вже все це знаю.
Якось до мене прийшов Віллі, агрономів син. Він хотів порадувати мене хорошою новиною:
— Завтра ми, найкращі піонери школи, йдемо в МТС — побачимо «гусениці» і «крота».
Ото знайшов, чим мене здивувати!
— Пхе, — махнув я рукою. — Гусениці та кроти для мене не новина. Вони є і в нашій школі. Один кріт стоїть у нас у вітрині.
Віллі витріщив на мене очі.
— Отож, — гордовито сказав я, — не думайте, що тільки ви щось можете.
Наступного дня ми пішли в МТС. Нас вів молоденький тракторист.
Віллі сказав дітям:
— Альфонс уже вивчив будову «гусениць» і «крота».
Всі здивувалися. На подвір'ї МТС стояли трактори та багато інших машин, яких я ніколи не бачив і не знав, для чого вони потрібні. Тракторист пояснив усе: які машини самі збирають картоплю, які кукурудзу, а які — буряки. Був тут також комбайн, заввишки майже з наш будинок. Я відразу ж уявив, як із нього вискакують хлібини.
Що тут іще може бути? Кілька строкатих гусениць і напхане опудало крота. Отут буде нагода розповісти, чому кріт сліпий і чому такі сильні у нього лапи-лопати.
— Отже, оце «гусениці», — сказав тракторист. Я дивився на трактор і не бачив ніяких гусениць.
— А де ж ті гусениці? — тихо запитав я Віллі.
— Ось тут, — сердито буркнув він.
— Та де ж? — прошепотів я.
— А я гадав, ти знаєш, де «гусениці», — зовсім розсердився Віллі. Я лише кивнув головою.
Ми стояли перед могутнім трактором, що височів на широчезних ланцюгах.
— Ці гусеничні трактори виготовляються в Радянському Союзі. Цим трактором можна їздити по найгрузькішому болоту, — пояснював тракторист.
Оце здорово! Які ці «гусениці» товсті та широкі! Тракторна таких «гусеницях» має бути сильний, мов слон, він може проїхати просто крізь наш будинок.